Ми з чоловіком віддали все, щоб нашим дітям жилося краще. А тепер, на склоні літ, ми опинилися зовсім самі.
Весь свій вік ми жили заради них. Не для себе, не для карєри лише для нашої трійки, яку ми любили, пестили й заради якої відмовляли собі в усьому. Хто ж знав, що наприкінці шляху, коли здоровя піде, а сили втечуть, замість вдячності у серці залишиться лише порожнеча?
Ми з Тарасом познайомилися ще в школі сиділи за однією партою, грали в одні класи. Коли мені виповнилося вісімнадцять, ми побралися. Весілля було скромним, грошей ледве вистачило. Незабаром я дізналася, що вагітна. Тарас кинув інститут і влаштувався на дві роботи аби було що на стіл поставити.
Жили впроголодь. Бувало, цілими днями їли тільки варену картоплю, але ніколи не нарікали. Ми знали, навіщо це робимо. Мріяли, щоб діти ніколи не відчули тієї нужді, що випала нам. А коли справи трохи налагодилися, я знову завагітніла. Було страшно, але ми не здавалися виховали і цю дитину. Своїх не кидають.
Тоді нам ніхто не допомагав. Не було кому залишити дітей, нікого з родини, на кого можна покластися. Моя мати померла рано, а Тарасова жила далеко, заклопотана власними справами. Я ділила час між кухнею та дитячими колисками, поки Тарас працював до знемоги, повертаючись додому з посинілими від холоду руками.
У тридцять років я народила третю дитину. Важко? Звісно. Але ми не чекали, що життя буде легким. Нам не пощастило плисти за течією. Ми просто йшли далі. Між кредитами та безсонням якось купили квартири двом із них. А наша малеча мріяла стати лікарем, тож ми збирали кожну копійку й відправили її вчитися за кордон. Оформили ще одну позику й сказали собі: «Виженемо».
Роки минали, ніби кадри старого кіно. Діти виросли і розлетілися. Кожен жив своїм життям. А потім прийшла старість не поволі, а наче потяг, з діагнозом Тараса. Він слабшав, згасав на моїх очах. Я доглядала за ним сама. Жодних дзвінків, жодних візитів.
Коли я подзвонила старшій доньці Марійці, благаючи приїхати, вона сухо відповіла: «У мене власні діти, своє життя. Не можу все кинути». Незабаром подруга розповіла, що бачила її в кавярні з подружками.
Наш син Олесь завжди був «заклопотаний», хоча того самого дня викладав у соцмережах фото з відпочинку в Єгипті. А наша найменша, Соломія та, заради якої ми продали половину речей, що мала престижний диплом, просто написала: «Вибач, не можу приїхати. Сесія». І все.
Найстрашнішими були ночі. Я сиділа біля ліжка Тараса, годувала його ложкою, міряла температуру, тримала за руку, коли біль перекривлював його обличчя. Я не чекала дива хотіла лише, щоб він знав, що він ще комусь потрібен. Бо він був ва
