Ми з Вікою були в шлюбі вже вісім років. Нашій донечці Вероніці сім рочків. Можна сказати, що жили ми мирно, тішилися своєю красунею і задумувалися про друге немовля. Я дуже ще мріяв про синочка.
Та скоро почав помічати холод зі сторони Вікторії. У чому саме це виявляється важко було зрозуміти, та я відчував, що щось не так. З часом жінка навіть перестала лягати у ліжко до мене. Та пояснювала це то вірусною хворобою, то втомою, то спекою.
Як добре, що знайомі допомогли мені зняти рожеві окуляри. Вони розповіли мені, що Віка кожного дня їздить на роботу з одним і тим самим таксистом, що галантно відкриває їй дверцята і обіймає.
Мені складно було повірити у це, адже я щиро надіявся, що наше кохання на все життя. Тим більше у нас ще маленька донечка. Довго тягнути з розмовами не було бажання, та і терпіння, тож в той самий же вечір я підійшов до Віки і поставив пряме питання. Як же мене здивувало, що у неї навіть не вистачило сил щось сказати. Просто зібрала речі і пішла геть. Навіть погодилася залишити Ніку мені.
Я, звичайно, зрадів, що доця залишається зі мною, але було образливо, що жінка навіть не намагалася боротися за дівчинку. Невже вона така погана мати? Невже не любить власну дитину?
Нам з Веронічкою було важко удвох. Випливло багато нюансів життя з немовлям, про які я й не здогадувався. Тож доводилося радитися із родичами, знайомими і Інтернетом. Спочатку доня часто питала про маму і сумувала, а потім і забула про її існування.
Через п’ять років наше спільне життя налагодилося. Вероніка успішно ходила в школу, а я на роботу. Справи пішли вгору, тож я міг дозволити нам гарне життя. Часто ми подорожували, у донечки було, все що вона бажала.
Одного вечора ми грали одну настільну гру і так захопилися, що не відразу почули стук в двері. Та коли двері відчинилися, переді мною постала постать людини, яку я ніяк не очікував побачити. На порозі з’явилася колишня дружина.
Що дивно, Вікторія виглядала такою ж, як і 5 років тому. Можливо, навіть краще. Та Ніка ніяк не відреагувала на рідну матір. Стояла, наче вкопана. Колишня відразу ж побігла в обійми доні, почала молити пробачення, розказувати про свою шалену любов, та Вероніка боязко відвернулася.
Щоб якось розрядити обстановку, вирішую запросити всіх за стіл попити кави. Та перші хвилини на кухні повисає незручне мовчання. А потім Віка відразу перейшла до справи, з якою приїхала.
Як виявилося метою приїзду було забрати доньку з собою в столицю.
Правильним рішенням з мого боку було дозволити дочці самостійно зробити вибір. В очах я бачив страх і невизначеність. Тож запропонував поїхати до мами на вихідні і спробувати пожити там.
Та цілу ніч мене мучили думки про самотність. Невже я залишуся один, якщо Вероніці там сподобається?
Але на наступний день улюблена дочка повернулася. Пояснила, що матір не самотня, а татусь потребує турботи і любові. Тож спілкування підтримувати буде, а переїжджати назавжди не готова.
