Знаєте, діти бувають дуже ж _орстокими, коли знаходять для себе об’єкт для зн _ущань. Байдуже, як ти відрізнявся від загальної маси. Це одразу ставало приводом для насмішок.
Так сталося й з моїм добрим товаришем та найкращим другом Яном. Він прийшов вчитись в нашу школу в п’ятому класі. Одразу було помітно, що його сім’я бідна. Рюкзак старий, хоч і гарно збережений, але вицвів на сонці. Та й форма була старенькою. Чиста, акуратна та напрасована, але геть не нова. Це неможливо було приховати.
Ми з Яном одразу стали товаришами. Мене батьки з дитинства вчили, що немає різниці бідний ти, чи багатий, високий, чи низький, суб’єктивно красивий, чи суб’єктивно непривабливий – всі ми рівні та до всіх треба ставитись з елементарною повагою, адже кожен на неї заслуговує.
Я просто хотів подружитись з цим хлопцем, а він виявився дуже цікавим і ми стали друзями. Але от мої однокласники стали його цькувати за зовнішній вигляд та матеріальний стан його сім’ї.
Скільки б не захищав Яна, але все не вдавалось переконати однокласників, що так чинити не можна. Вони просто стали цькувати заодно й мене. А коли дізнались, що Ян живе без батьків, а з хворою бабусею – так взагалі стали його ігнорувати, ніби він порожнє місце.
Але ми все одно товаришували. Вирішили, що не будемо йти до одинадцятого класу, тому після дев’ятого пішли до коледжу. В той час якраз його бабуся померла, а опіку чисто формально взяла двоюрідна тітка. Де його батьки – невідомо. Ян ніколи не розповідав про них, а я вважав, що буде нечемно таке особисте запитувати.
Ми закінчили коледж. Жили весь час навчання в гуртожитку. Потім вступили до університету на заочне та почали працювати. Але в нас була спільна ціль – бізнес. Ми назбирали із зарплат своїх гроші та почали ще в університетські роки розвивати свою справу. Тому до випуску в нас вже був дуже непоганий прибуток на двох.
З тих пір пройшло багато часу. І ось, коли було десять років після випуску, наш клас вирішив влаштувати зустріч випускників. Нас також запросили. Тому ми приїхали на свято разом.
Коли ми прийшли до святкової зали, то Яна ніхто не впізнав та кидали на нього якісь косі підозрілі погляди. Ми не приховували нічого та не збирались довго інтригу тягнути, тому одразу сказали, що цей красивий, впевнений в собі та солідний чоловік – це Ян.
Знаєте, впевненість, гроші, старання, спортзал та щастя роблять людину геть іншою. Ось і Ян змінився до невпізнання. Тепер на нього дивились з повагою, а деякі із заздрістю. Але більше не було зневаги.
І навіть не знаю, чи варто однокласникам бути вдячним за цей досвід, чи ненавидіти їх за жахливі шкільні роки. Бо ж з одного боку все те, що вони творили, не сила витримати, а з другого боку хто знає, чи досягли б ми такого успіху не переживши все те, що довелось.
