З моїм чоловіком, Арсенієм, ми познайомилися під час навчання в університеті. Обоє молоді та амбітні, завжди ставили освіту на перше місце, а стосунки відкладали на потім. Та, схоже, доля мала на нас інші плани. Одразу після випускного відгуляли весілля. Звісно, рідні та близькі побажали нам не гаяти часу та працювати над поповненням у родині. Та ми з чоловіком чітко вирішили для себе – спершу відкриємо власну справу, а вже потім заведемо дітей.
Не все давалося легко під час планування бізнесу. Було багато речей на яких ми ще не розумілися та й люди не завжди траплялися совісні. З горем пополам, силою наших великих старань та чималеньких невдач, нам все ж вдалося розпочати власну справу – ми відкрили ресторан.
Варто зізнатися, що наш заклад мав шалений успіх. Щодня до нас заходили багато відвідувачів. Людям подобалася атмосфера ресторану та смачна їжа, тож вони рекомендували нас своїм друзям, а ті своїм – так і закрутилося.
Ми з Арсеном не зчулися, як позаду залишилося 10 років подружнього життя, а вдома досі не було чутно дзвінких дитячих голосів. «Настав час і нам відчути радість батьківства» – одного вечора сказав мені чоловік. Наступного ранку я вже проходила всі необхідні обстеження та здала безмірну кількість аналізів. Через кілька днів лікар повідомив мені найстрашніше – я не можу мати дітей. Що тепер робити? Як жити із цим? Що сказати чоловікові? Ці запитання роїлися у моїй голові, як надокучливі мухи. На жаль, на жодне із них я не знала відповіді, тому вирішила відверто про все розповісти.
Звісно, Арсен засмутився та навіть не думав покидати мене у цьому нещасті. Саме він запропонував взяти дитину із дитячого будинку. Ми були заможним та зразковим подружжям, тож проблем з усиновленням не виникало. Через місяць 5-річний Павлусь переїхав до свого нового дому. Хлопчик отримав сім’ю, а ми – справжній сенс життя.
Одного вечора наша маленька родина гуляла у парку. Павлик бігав по алеї, розганяючи голубів, а ми з Арсеном спостерігали за нашим прекрасним синочком, тому не одразу помітили дитячого візочка, що стояв поміж дерев. Павлик підбіг до нас і радісно закричав: «Мамо, татку, я знайшов собі братика», показуючи на візок.
Арсен взяв сина на руки, а я пішла перевірити «живу» знахідку. Дійсно у колясці лежав малесенький хлопчик, поглядаючи на мене своїми великими синіми очима, він навіть не думав плакати. Тієї миті я зрозуміла, що зовсім скоро щастя нашої родини примножиться.
Проблем з усиновленням не було. Ми звернулися до поліції, яка швидко знайшла біологічну матір покинутої дитини. Вона була дуже юна і не готова до материнства, тому одразу написала відмову на дитину. Ми її не засуджуємо, але і зрозуміти ніколи не зможемо.
Тепер наша родина має невеличку традицію: кожного вечора гуляти у парку. Раптом Павлусь знайде там ще й сестричку.
