Михайле, вам час. Я би радив звернутись до лікаря. Серце своє перевірте.
А що з моїм серцем не так?
Мені здається, у вас його просто немає!
Чаку зовсім незрозуміло, чому двері підїзду, повз які вони вже стільки разів вертались із прогулянок тепер замкнені. Він сидить навпроти подряпаних коричневих дверей.
Може, я таки помилився? міркує він. Ні! впевнено відповідає собі. Запахи кажуть це той будинок.
Треба трохи почекати і господар пригадає, що завіз мене машиною в ліс і лишив там. Це така гра! Але я все одно знайшов дорогу. Тепер чекаю!
Сніг сипле дедалі сильніше. Лапи Чака замерзають, тіло труситься, шерсть уже не рятує від холоду.
Треба не думати про їжу. Ось скоро вони мене побачать порадіють, точно дадуть щось смачне, як люблять кісточку чи суп…
Тремтячий невеликий пес підбігає до заметеної снігом купини і починає їсти сніг. Стає менш спраглим, зате ще більш змерзлим.
Ось зараз мене впустять і я ляжу біля великої білої батареї. Але спочатку кістка. І суп А потім вже буду буркотіти на всіх. Я розумію це така гра, мене тренували.
Я ж шукав нашу двір кілька ночей. Учора проліз у шухляду підїзду, грівся там трішки. Вранці прокинувся від того, що двірник вдарив мене ногою в бік. Заскавчав тихо. Не мав сили навіть вкусити його.
Дивні ці люди. Коли я йшов на повідку з господарем майже кожен посміхався, вітався. А сам всі відвертаються, один навіть копнув мене. Тепер болить бік.
Декілька годин Чак просто дивився на зачинені двері підїзду. Ніхто не виходив, не заходив. Пес тихо скимлив, мріючи про тепло й повну миску.
Треба тільки трохи почекати. Трошки.
Хурделиця. Чак більше не відчуває лап. Він згортається калачиком. Свідомість все далі й далі затихає. Завдання виконано. Було тяжко, але він знайшов свій будинок. Молодець Треба поспати
Віктор Михайлович вдома сам. Купа важливих справ: подивитися телевізор, випити чаю, ще раз телевізор, чаю ще, потім поспати, знову чаєм запити…
Більше справ на сьогодні немає. Та що там на найближчі десять років план такий самий. А раніше все було інакше!
Він був машиністом електрички. Возив людей з околиць просто до серця Києва. Частина великої системи міста, і, головне, був потрібен.
Нічого, заспокоює себе Віктор Михайлович. Скоро весна, розсаду посію, а там і дачний сезон на горизонті. Трохи ще і перезимую!
Іде на кухню, кипятить чайник. Раніше під час того спілкувався із кимось, ворчав собі під ніс. Тепер сам.
Чайник закипів. Відкриває шафку за заваркою. Є банка, а заварки порожньо.
Ой, холера! Скінчилася. Піду в магазин, думає він із незрозумілою радістю. Швидко вдягається й виходить у підїзд.
Світло перегоріло або, може, знову хтось вкрав лампочку. Треба буде нову купити по дорозі додому, міркує.
Відкриває двері будинку, ступає вперед і мало не падає.
Та що це таке! бурчить собі під ніс. Це собака під снігом. Сніг на ньому навіть не розтає.
Чаку! Віктор Михайлович впізнає сусідського пса.
Чак, ну що ж ти Совсім тобі зле? Зачекай, зараз зателефоную твоїм господарям по домофону. Поспішає до домофону, набирає квартиру Чака відповіді немає. Дзвонить сусідам. Ті відповідають:
Ви не знаєте, куди поділися зі шістдесят четвертої? У них тут собака замерзає!
Та вони зїхали. Розлучилися, квартиру продають.
Оце так… Дякую.
Віктор Михайлович знімає пуховик, кладе біля собаки. Акуратно змахнувши рукавичкою сніг, переносить Чака на пуховик. Здається, пес вже не дихає.
Ой, лишенько, будь людиною, дихай, Чаку!
Затягує його у підїзд до батареї. Гладить по змерзлій шерсті. Стукає у перші-ліпші двері на першому поверсі. Відкриває сусідка Ніна.
Вікторе Михайловичу, що сталося?
Ніно, це собака Дуже прошу: знайдіть найближчу ветеринарку, викличте нам таксі.
Алло, Олено?
Так, а хто це?
Це Віктор Михайлович із сімдесят другої. Телефон дала ваша сусідка.
О, вітаю, Вікторе Михайловичу.
Стосовно Чака
Це до Михайла звертайтесь. Я цього дурного собаку й не хотіла
Гм Я зараз із ветеринарки
Він навіть на іпотеку не міг заробити… А ще й пса купив.
Ви знаєте, я кілька років сама родину тягнула. Попросила його позбутися собаки. А він і цього не зробив! Всього найкращого.
Алло, Михайле? Це Віктор Михайлович. Сусід. Чак вже біля підїзду!
Ви щось плутаєте. Чак загубився у лісі.
Я впевнений це він!
Не може бути.
Ну Так не чинять.
Я вас не розумію?
Ви все чудово розумієте. Я радий, що маю нових сусідів.
Минуло вже кілька місяців, як Чак живе у новому домі. Кінчики вух відморозив, на дві лапи ще боляче ступати, але звик вже.
Тепер Чак усвідомив то була зовсім не гра. Це була гра двох дорослих людей, у якій йому дали команду «помри». І він мало не послухався.
Тепер у нього новий господар. Вигулює його тричі на день. Хоч господар і не молодий, але щоб не засиджуватися біля телевізора, Чак змушує бігати.
Люди смішні! Ті були усміхнені, а ледве не лишили життя. А цей весь час бурчить, вічно незадоволений. Насправді добрий та турботливий. Чак не дурний, знає: тих треба було кусати, цього треба любити!
У двері Віктора Михайловича стук.
Вікторе Михайловичу, це Михайло. Я тепер живу зі співмешканкою, в неї донька. Дівчинка дуже хоче собаку. Давайте я заберу Чака. Вибачте за ситуацію. Скільки я винен за ветеринара?
Михайле, не розумію вас.
Так вийшло… Я мало заробляв…
Для собаки не важливо, скільки ти заробляєш Чак у лісі пропав.
Вікторе Михайловичу, ось же він, лежить на килимку.
Це Норріс, а Чака ти втратив.
Чак, до мене!
Пес лежить на підстилці, навіть не ворухнувся. Лише поскалив зуби.
Михайле, вам час до лікаря. Серце провірте.
А що з моїм серцем?
Гадаю, у вас його просто немає!
А що скажете ви? Чи варто довіряти тим, хто одного разу вже зрадив? Пишіть у коментарях, натискайте «вподобайку»!
