Мені тридцять п’ять років. Я вважаю. Що мені в житті поталанило. Ось уже десять років поруч зі мною любляча дружина. Ми з нею, як одне ціле, доповнюємо одне одного. Поруч зі своєю Маринкою я почуваюся добре. Коли один щойно подумав, другий уже озвучує те ж саме. Взагалі такі пари рідкість, але ми з дружиною якраз такі. Удвох ми ніколи не сумуємо. Завжди цікаво проводимо час. Зростають двоє діток. Старшій доньці вісім років, меншій два.
Сім’я у мене на першому місці. Тому, коли прийшло запрошення на весілля від давнього друга, я думав, їхати мені, чи ні. Тим паче. Що з тим другом у нас вийшло неприємне непорозуміння. Від тих пір ми й не спілкуємося. А це він чомусь згадав про мене. Запрошення. Адже в наш час весілля святкують в колі родини й декілька близьких друзів. А ми з ним давно не спілкуємося.
А непорозуміння вийшло ще тоді, коли я тільки зустрічався з Мариною. Михайло, друг, запросив мене з моєю дівчиною на день народження. Ми прийшли. Михайло познайомив нас зі своєю дівчиною, яку я раніше не бачив. Вечір пройшов добре. Ми веселилися поки не настала ніч. Потрібно йти додому. Коли прощалися, я поцілував його дівчину в щічку, так само як Михайло цілував у щічку мою Марину. Але йому показалося щось підозріле, і він розпочав сварку.
Спочатку я намагався його утихомирити, але з його викриків зрозумів, що ревнує свою дівчину до мене. Я йому говорю, що крім Маринки мені ніхто не потрібен. Але втихомирити його важко. Потім виявилося, що йому моя Маринка подобається. І він таким чином намагався нас посварити, та в нього нічого не вийшло. Від тих пір ми не спілкуємося. І ось через десять років мовчання, це запрошення.
Марина сказала. Що поїдемо. Чотири дні, поки нас не буде, діти житимуть з її мамою. Вона про все домовилася. А їхати потрібно. Можливо в нього і друзів немає, коли запросив давнього. Питання вирішене. Ми поїхали з розрахунком, щоб відразу на весілля. Валізу завезли в готель, де зупинилися на цей час, поки пройде весілля.
Коли ми прийшли, Михайло нам дуже зрадів. А ще йому сподобалося, що ми приїхали удвох із Мариною. Михайло познайомив нас зі своєю нареченою. Гарна дівчина Анна, а молодесенька, років двадцять їй. Перед реєстрацією шлюбу всіх запросили фотографуватися. Жартували, спочатку з нареченими, а потім фотографуватися з подружжям. Фотограф керував куди й кому як стати, щоб добре вийшли світлини. Декілька разів міняли місця.
Останній раз фотографували всіх разом. Якось відтіснили від мене Марину. Я намагався до неї дійти, пройшов мимо нареченої, притримав її, бо вона ледь не впала. Хтось ненароком штовхнув її. Коли це побачив Михайло, влаштував такий крик, з якого я зрозумів, що мене він звинуватив у тому, що я начебто намагався обнімати його наречену. Кивав Марині, мов, дивися, з ким живеш. А сам кричав, якщо його наречена горнеться до другого, то весілля не буде.
Ми з Мариною пішли звідти, не оглядаючись. Вирішили заїхати в готель, забрати речі й сьогодні ж нічним потягом додому. В наше тихе, щасливе життя. За дітками вже встигли скучити.
З дружиною потім обговорювали те, що сталося. Прийшли до висновку, що такий чоловік, як Михайло ніколи не одружиться. Спочатку потрібно подолати свої ревнощі, а вже тоді знайти кохану жінку.
