Мій син Міша став батьком у досить ранньому віці. Йому було всього 18 років. Звісно, для усіх це стало несподіванкою. Він тільки-но встиг школу закінчити, як і його дівчина, а тут вже довелося весілля похапцем справляти й готуватися до народження дитини. Зовсім не те, що він собі планував. Мало того, й ми з батьком не розраховували так рано онука побачити. Мріяли, щоб син спочатку закінчив інститут, на роботу влаштувався, аж тоді думав про одруження й дітей.
Та й Ілона ще зовсім дитини була, теж зі своїми мріями й планами. Вона нам як рідна була, адже вони з Мішею виросли в мене на очах. Я батьків її дуже добре знаю, ми дружимо ще з молодості й часто проводимо разом час. Ні ми, ні вони такого від дітей не очікували. Проте, дитина була вже в животі, тому нам довелося прийняти все, як є.
Нещодавно я від Міші почула те, чого б радше ніколи в житті більше не чула й не хочу, щоб хтось інший почув, тим більше його син. На емоціях він признався, що свого сина він зовсім не любить й він не відчуває себе його татом. Ба більше, він його ніколи не хотів, але його ніхто й не запитав, що він думає з цього приводу. І, якби йому дали вибір, він би змусив Ілону зробити аборт, а потім вони б розійшлися й жили кожен своїм життям, адже не так вони й сильно любили одне одного, щоб аж на все життя сковувати себе шлюбом і дитиною. А потім ще й додав, чим остаточно мене ошелешив, що це ми з татом у всьому винні, це ми йому життя зламали, бо змусили одружитися й стати батьком для цієї дитини.
Ось уявіть, ви чуєте таке від свого рідного сина, що ви йому скажете? І це він говорить тоді, коли синові вже третій рік йде. Я, якби він мені чужий був, там би на місці його роздерла! Але ж то син мій, дурний…
Звісно, за ці три роки, відколи у нас з’явився Артемчик, багато чого було. Міша ледь закінчив навчання, потім довго шукав роботу. Треба було й Ілоні трохи з дитиною допомагати. Потім на якийсь час він впав у страшну депресію, що ми з батьком і не знали, як його витягти звідти й привести до тями. Він жив у нас, окремо від своєї дружини, й цілими днями сидів за комп’ютером. Інколи, як вставав, я аж жахалася, бо він був на зомбі схожий. Я просила його припинити грати ці дурнуваті ігри, але він казав, що це єдина річ, яка його розслабляє і відволікає від постійних дитячих криків у його голові.
Ми навіть до спеціаліста звернулися. Якось зумів Міша пройти цей страшний період свого життя й, ніби все почало налагоджуватись. Повернувся до дружини й сина. Друзі йому роботу непогану запропонували й він нарешті вийшов з дому й почав жити повноцінним життям.
Ми намагалися допомогти всім, чим тільки могли (враховуючи, що і я, і чоловік ще працюємо). Хочуть діти на день чи на вихідні онука привезти, ми радо приймаємо, треба грошей, щоб щось купити малому, батько не думаючи витягує гаманець і відраховує, скільки просять. І так було постійно.
І все ніби, на перший погляд було добре, аж поки Міша не виплеснув на мене всю цю гірку правду. Так ще й ми з батьком винні у всьому стали…
Я не знаю, що мені робити з сином. Боюсь, щоб де Ілоні й Артемчику того не сказав, бо буде велика біда. Як його розуму навчити, адже він потім, як старший стане, може сильно пожаліти про ці слова…
