Про родину Михайлика я знала не багато. Батьки розлучилися, коли він був ще маленьким. Вихованням хлопчика займався тато. Оскільки, він постійно працював хлопчик був відданий самий собі.
Мені шкода було дивитися на цю дитину. Мені здавалося, що він дуже самотній та обділений в елементарній увазі. Я не пригадую, коли востаннє бачила поруч із ним дорослого. На всі шкільні свята чи змагання до нього ніхто не приходив.
На ці вихідні у мого Арсена мав бути день народження. Я купила сину квитки у дитячу квест-кімнату та запропонувала покликати й Михайла. Мій син не відмовився, бо добре ладнав з однокласником.
День народження пройшов суперово. Діти гарно порозважалися, а потім я повезла їх у кафе, де всі вдосталь наїлися морозива. Якось ненароком я завела розмову про особисте. Хлопець зізнався, що зараз з ними живе татова подруга, то ж додому повертатися він не поспішає. Йому не хочеться перебувати в домі із тією жінкою. Не знаю причини, Міша не пояснив, але я зрозуміла, що ставляться до нього не надто добре.
Мені стало так шкода цього хлопця, що я сама не зчулася, як запропонувала:
-Михайлику, а може ти поживеш у нас, поки твій тато не розбереться зі своєю співмешканкою?
Без зайвих роздумів, дитина погодилася та кинулася мене обіймати. Арсен теж був щасливим:
-Це мій найкращий день народження! Дякую, мамо.
Наступного ж ранку я вирушила до Мішиного тата обговорити свою пропозицію. На мій великий подив, він сприйняв мою пропозицію спокійно. Пояснив, що дійсно останнім часом не приділяє належної уваги сину, бо постійно з’ясовує стосунки зі своєю дівчиною: «Може воно у краще буде. Недобре дитині на таке дивитися. Хай поживе, я не проти»
Хоч Михайло і не був мені рідним сином, але я відчувала з ним особливий зв’язок. Я любила цього хлопця так само як і власну дитину. Хлопці між собою ніколи не сварилися та з перших днів підтримували й захищали один одного.
Правду кажуть: «Чижих дітей не буває».
