11 червня
Сьогодні мені знову довелося їхати у село. Останнім часом уже й не злічити, скільки разів серце мене тягнуло у наше маленьке село під Полтавою, і все через тітку Галину. Відколи не стало мами і тата, інші родичі розлетілися хто куди, а вона одна залишилась для мене рідною душею.
Я підходжу до старої білосніжної хати під черепичним дахом, куди у дитинстві бігав босоніж. Відчинив хвіртку одразу відчув запах вологої землі та нарізаної рути. Галина Петрівна, як завжди, у хустині та з усмішкою, вийшла мені назустріч.
Миколо, а чого ж не попередив про приїзд? одразу обняла мене так тісно, що трохи не задихнувся від несподіванки та рідного тепла. А Марічка з дітками не приїхали?
Ні, у місті всі справи, відповідаю, намагаючись приховати сум.
Тітка швидко зготувала борщ із пампушками, поставила на стіл малосольні огірки і хліб домашній. За обідом відчув себе справжньою дитиною. Спокій і затишок повертались самі собою.
А потім, коли посуд уже давно перемита, тітка винесла щось старе зі скрині, що зберігається ще з молодості моєї мами.
Ось, подивися, Миколо, подає мені пожовтілий папірець. Я розгортаю, читаю і холонію.
Стара медична довідка. Нібито з нею у майбутньому я не міг би мати дітей. Я навіть не чув про таке…
Тітка схвильовано каже:
Не бери близько до серця, хлопчику Відтоді ж стільки води спливло. А діти виросли чудові, своїх не рідних би так не любили!
Провів ніч без сну на батьківському ліжку під вишитою бабусиною ковдрою. Мільйон думок у голові це ж виходить усе моє життя побудоване на брехні? Може цей папірець помилка? Якщо все вірити йому, то виходить, що мої діти не рідні мені але як таке можливо? Я ж завжди вірив своїй дружині. Та й діти Вони такі схожі на мене!
Згадав, як у десять років залишився без мами. Тоді саме тітка Галина забирала мене ночувати до себе, ставала найближчою людиною на світі. У неї й досі вдома весь куточок мого дитинства.
Після армії я не повернувся до села. Роботи тут не було, з татом стосунки захололи. Оселився в Полтаві, працював водієм, жив у гуртожитку, крутився як умів. Потім вже пішов у далекобійники, відкладав гроші, згодом купив власну квартиру.
Саме тоді зустрів Марічку. Вона сказала про вагітність до весілля я був щасливий, крутився як дзиґа. Донька народилася, а через три роки син.
До сорока залишив далекобій, відкрив власну фірму вантажних перевезень. Спершу працював сам на себе, потім виріс до цілої команди. Життя йшло розмірено, кожна гривня, зароблена важкою працею, цінувалася подвійно.
Після зустрічі з тіткою не міг повернутись додому в Полтаву. Поїхав до Києва, пройшов повне медичне обстеження у столичній клініці. Вердикт підтвердив ту давню довідку. Повертався додому не своїм, світа не бачив.
Зайшов у квартиру, Марічка зраділа, як завжди.
Миколо, вже приїхав! Обідатимеш?
Ні, відповів я коротко, вклав папір із висновком на стіл.
Вона подивилась і зблідла:
Що це?..
Це відповідь, чому Чому в мене не могло бути своїх дітей у цьому світі.
Марічка присіла, не в змозі щось відповісти. Я не міг більше стримуватися:
Якщо будеш і далі брехати, мене у цій квартирі більше не побачиш.
Врешті вона зізналась.
Ще в школі залицявся до неї однокласник, після випуску зустрічались. Коли він пішов до її подруги, ми і познайомились із Марічкою. Незабаром вона зрозуміла, що вагітна, і вирішила вийти за мене заміж, сподіваючись, що все якось влаштується.
А як друга дитина? не втримався я.
Вона заплакала, вперше за всі роки такою розгубленою я її не бачив.
Ти тоді багато був у відрядженнях, працював далекобійником. Якось зустріла того хлопця, він покликав зустрітись. Більше не бачились, а тоді я зрозуміла, що то просто слабкість, а ти все життя для мене єдине кохання
Далі Марічка тільки ридала й просила вибачення. Сказала, що не зможе жити без мене. Я був ображений, злий і спустошений.
Вийшов з дому, не оглядаючись. Коли не міг більше сидіти на місці, лишався на роботі, працював до ночі, а на вихідні знову їхав до тітки Галини у село. Легше не ставало. Вночі ті самі думки точили мозок:
«Заради чого все це? Чому саме так склалося у моєму житті?»
А вранці приходив інший спокій:
Якби знаття, що я не зможу мати дітей, тоді, коли після армії переїхав у місто, життя моє було б інше. Я не відчув би радості батьківства, першого слова й першого кроку своїх дітей Можливо, не створив би сімї, не мав би цього життєвого досвіду. Виходить, що саме невідомість зробила мене щасливим з усіма слізьми і радощами.
У неділю до села приїхали діти. Дівчинка Маріччина донька, моя любов.
Тато, не знаю, що між вами і мамою сталось, але ти став з нами чужий. Ти хіба вже й нас не хочеш бачити? з порога питає донька.
Люблю вас і завжди любитиму. Просто з мамою у нас розбіжності.
Син, дорослий, втрутився:
Тату, мамі важко. Вона плаче, а я боюся за неї.
Донька раптом радісно:
Тату, перестань ображатися. Можу сказати новину скоро станеш дідусем!
У цей момент я обіймаю доньку, відчувши, як відступає лід у серці.
Дякую, доню це радість справжня.
А ми без тебе додому не повернемось, впевнено каже син. Життя одне. Вибачення й любов вони важливіші за образи.
Я посміхнувся і вперше за ці тижні стало легше:
Гаразд, діти, їдемо додому Досить нам сваритися й тікати один від одного. Усе у нас ще буде.
