Минула година, друга, а мами хлопчика не було. Малий уже прокинувся й дивився на мене якось вороже. Я почав розпитувати в інших мамочок чи не бачили вони тієї дівчини. Забрав Надійку й пішов у найближчі магазини з підгузками – все марно. Виходу не було – зателефонував до поліції

Я із тих чоловіків, яких вважають кремезними та серйозними. Це чужі, а свої знають, що я ще той добряк та душа компанії. Звик, все переводити на жарт й гумором підіймати настрій іншим. Мабуть, через це мене й полюбила Світлана.

Якось у нас все зійшлося одразу. Не було довгих зустрічань, сварок, бурхливих проявів почуттів. Я розумів її, а вона мене навіть без слів. Думаю, так і має бути. Ми одружилися й почали жити разом. У мене власна квартира, залишилася у спадок від дідуся.

Зробили зі Світланою там ремонт, все обставили на свій смак. Одна кімната у квартирі пустувала. Я подумував облаштувати там свій кабінет, а дружина натякнула на дитячу. Щоб так одразу я не хотів заводити дітей, але й кохану засмучувати якось недобре.

Вирішили жити відкрито.. Якщо дасть бог маля, то так і буде. Ось рік минув, другий. Я потроху переїхав у ту порожню кімнату, але мені в ній не працювалося. Тільки туди заходив, одразу думав про сина або дочку. Хоч ми зі Свєтою про це не говорили, але обоє хвилювалися, чому ж нічого не виходить.

Дружина записалася на огляд до лікаря. Повернулася сама не своя. Ніби й рада, але було щось, що її гнітило.

-Ми от хвилюємося, всяке думаємо…А я приходжу до лікаря. Він бере мене на огляд й з посмішкою на обличчі повідомляє, що я вагітна – повідомила дружина й кинулася мені в обійми.

Це був перший раз, коли я, кремезним та серйозний чоловік, розплакався.

Вагітність Свєти важко назвати легкою. Вона майже кожного місяця лежала у лікарні на збереженні. Виявляється, вона мені про вагітність розповіла, а про попередження лікаря ні слова. Їй повідомили, що народжувати ризиковано, адже вона може не виносити дитини або ж пожертвувати собою. Світлана нікого не послухалася й мені не розповіла. Знала, що я відмовлятиму.

На 7 місяці у дружини почалися передчасні пологи. Декілька днів лікарі боролися за життя Свєти та донечки й нарешті мені повідомили гарні новини. Обидві стабільні. Коли я вперше поглянув на своє янголятко – розплакався (це вже вдруге ви чуєте про сльози кремезного чоловіка). Не міг дочекатися, коли можна буде взяти нашу крихітку на руки й забрати додому.

Дякувати богу, здоров’ю Надійки більше нічого не загрожувало. Через два місяці я забрав своїх дівчаток додому. Коли зайшов до лікаря, подякувати, той попередив, щоб більше ми про дітей навіть не задумувалися. Друга вагітність стане фатальною і для матері, і для дитини.

Скажу вам відверто, наша Надійка нам двох заміняє. Ми дуже любимо донечку й дякуємо Господу за такий подарунок. Якось Свєта завела розмову про другу дитину, але я був категоричний! Ми навіть через це посварилися. Я зібрався йти на вулицю, щоб освіжити думки, а тут Надійка вчепилася слідом.

Взяв дочку із собою, за компанію. Пішли ми на дитячий майданчик. Поки Надя гралася до мене підійшла молода дівчина й попросила приглянути за її немовлям, що мирно спало у візочку. «Декілька хвилин, я лише побіжу за підгузками» – сказала вона мені й щезла.

Минула година, друга, а мами хлопчика не було. Малий уже прокинувся й дивився на мене якось вороже. Я почав розпитувати в інших мамочок чи не бачили вони тієї дівчини. Забрав Надійку й пішов у найближчі магазини з підгузками – все марно. Виходу не було – зателефонував до поліції. Дитину у мене забрали, а маму оголосили у розшук.

Коли повернулися додому я про все розповів дружині. У Свєти аж серце розболілося. Тому, хто хоче діток, бог не дає, а ось таким «зозулям», будь ласка. Через два дні я звернувся у відділок дізнатися чи знайшли маму хлопчика. Мені повідомили, що вона написала офіційну відмову від сина й віддала його у дитячий будинок. Більше мені нічого не потрібно було знати.

Зараз ми оформляємо всі необхідні документи, щоб забрати сина додому. Надійка уже не може дочекатися свого молодшого братика.

Оцініть статтю
Дюшес
Минула година, друга, а мами хлопчика не було. Малий уже прокинувся й дивився на мене якось вороже. Я почав розпитувати в інших мамочок чи не бачили вони тієї дівчини. Забрав Надійку й пішов у найближчі магазини з підгузками – все марно. Виходу не було – зателефонував до поліції