**Минуле, кохання та новий союз**
Олена та її чоловік Данило сиділи за столом у своєму затишному домі в селі Вербівка. Раптом у двері постукали. На порозі стояла однокласниця Олени — Марія. Господарі переглянулися, обличчя їхні виразили здивування. Марія рідко заходила до них, і її візит був несподіваним.
— Заходь, Маріє, — промовила Олена, намагаючись приховати збентеження. — Справді, ти нас здивувала своїм приходом.
— Не буду крутити навколо, — почала Марія, ледве переступивши поріг. — Думаю, ви, як і я, бажаєте, щоб ваші діти були поруч і щасливі…
— Щось ти мудруєш, — насупився Данило. — Сідай, Оленка борщ смачний зварила, частуйся.
— Мій син вирішив одружитися, — випалила Марія, дивлячись на них із рішучістю.
— Оце так! А ми тут до чого? — здивувався Данило, відкладаючи ложку.
Олена й Данило не розуміли, до чого клонить гостя, і напруга у кімнаті зростала.
Олена з донькою Софійкою йшли вулицею села. Біля дороги стояли дві сусідки, які жваво щось обговорювали. Побачивши Олену, вони замовкли й повернулися до неї, явно очікуючи новин про її поїздку до старшого сина.
Привітавшись, Олена з донькою зупинилися, поцікавилися справами сусідок і коротко розповіли про онука та його матір. Вони вже збиралися йти далі, як раптом повз пройшла жінка. Посміхнувшись, вона голосно сказала:
— Здрастуй, однокласнице! Як справи? Усе добре? Постояла б, побалакала з сусідками, куди спішиш?
Олена подивилася в її темні очі, обрамлені довгими віями, і відповіла з ледь помітною усмішкою:
— Додому поспішаю. Данила три дні не бачила, сумувала.
Марія кинула на неї глузливий погляд:
— Ну-ну. Кохання приходить і йде. Якщо знадобиться співчуття — звертайся.
Олена лише усміхнулася у відповідь:
— Твій погля— Твій погляд сповнений співчуття, але в його щирість я не вірю.
