Минуле не відпустить, поки не виправиш…
У кафе людно. Дмитро заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свій день народження, бо інакше міг би не потрапити. Вони прийшли, коли ще світило сонце, а тепер за вікнами стояла нічна імла. Кондиціонери працювали на всю потужність, грала музика. Вікна були прикрашені блакитними гірляндами, немов свято вже почалося. Тільки ялинки бракувало.
— Діму, пішли потанцюємо, — промовила дружина Дмитра, Наталка, схиливши голову йому на плече. Біля бару вже кружляли дві пари.
— Запрось Богдана, а я посиджу, — Дмитро підморгнув другові.
— Я хочу з тобою. Хоч разочок, — наполягала Наталка.
— Та йдіть уже, не дивіться на мене. А я піду. Мати вже засипала повідомленнями. Не буду спокушати її терпіння. Діме, ще раз із днем народження, — Богдан підвівся, стиснув руку друга і вийшов із закладу.
— А ми посидимо ще, правда? Тут так добре, — почув Богдан позаду голос Наталки.
Після прохолоди кафе вулиця обдала вогкістю, навіть попізно ввечері. Випив здавалося б небагато, але в голові мло, ноги ватні. Мабуть, спека діє. У кишені задзвенів телефон.
— Богданку, ти де? Скоро будеш? Я хвилююся, — запитав тривожний голос матері.
— Мамо, вже йду, не бійся.
— Як же не боятися? Вже одинадцята година, — пролунав у її словах докір.
— Мам, скоро… — він відмінив дзвінок.
Богдан прискорив крок, дихаючи глибоко, щоб швидше протверезіти.
В душі клекотіло роздратування. Йому вже двадцять чотири, повноцінний чоловік, а мати дзвонить, наче він ще хлопчина. Як із такими зустрічатися? «Вибач, кохана, мати веліла повернутися раніше»? У душі Богдан лютився, але розумів її і не виказував невдоволення. Ні, він не був мамсиком — просто знав, чому вона так турбувалася.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оксана. А наступного дня після похорону від інфаркту помер батько — не пережив втрати улюбленої доньки. І сам Богдан був винний у смерті обох. Так він думав. І ніякі слова не допомагали позбутися провини.
— Тобі було лиш одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих хлопців? Та й запізно був — справу зробили. Ти не злякався, а побіг по допомогу, — казав йому Дмитро.
Все так, але провина не відпускала. Через це Богдан уникав стосунків. Здавалося, що дівчата теж знають про його страх. Навіть Наталка. Він познайомився з нею першим, вони разом ходили в кіно, цілувалися в темному залі — вона сама взяла його за руку. Та потім Богдан представив її Дмитру.
— Наталка й Дмитро — це доля, — сміявся той.
Незабаром Наталка зізналася, що закохалася в Дмитра і вибирає його. Що ж поробиш? Насильно милий не буде. Півроку тому вони одружилися, а Богдан був свідком на їхньому весіллі. Він трохи шкодував. Наталка в білій сукні була неймовірно гарна.
— А коли ти привед— Коли ти-то приведеш наречену познайомитися? — допитувалася мати.
— Знайду таку, як ти — одразу одружуся, — жартував Богдан.
І він не брехав. Мама була стрункою і гарною, навіть у свої п’ятдесят два, навіть після втрат і сивини. Оксана була схожа на неї — така ж тендітна, зі смаглявою шкірою і сірими очима. Богдан любив дивитися, як вона розчісувала своє довге волосся. Вдома вона збирала його у хвіст, а перед виходом знімала заколку — блискуче волосся розсипалося по плечах. З віком вона стала б ще більше схожа на матір.
У них була дружня родина. Батько любив матір, пишався донькою, радівав синові. Оксана закінчувала школу, встигла здати один іспит. Мріяла стати вчителькою, але життя обірвалося того самого спекотного літнього вечора. Назавжди сімнадцять років.
Пусті темні вулиці навівали спогади, які він хотів би забути. Але провина не відпускала, гризла його. Жодного дня не минало, щоб Богдан не згадав сестру чи не докоряв собі.
Скромна, тендітна Оксана жартувала над ним, називала «маленьким». Він же хвалився перед хлопцями, що має таку гарну сестру — наче це була його заслуга. Старші хлопці часто підлизувалися до нього, щоб дізнатися, кому вона віддає перевагу. Вона прасувала білизну, чистила картоплю так, ніби це найважливіша робота на світі. Робила все без поспіху, але швидко й акуратно.
Якби він тоді не злякався, не втік… Після смерті батька Богдану здавалося, що він має все виправити. Якщо він помре — провина змиється, і все стане як раніше. В одинадцять років це здавалося логічним.
Мати, попри біль, помітила його стан. Одного вечора вона прийшла до його кімнати — тієї, яку він колись ділив із сестрою — сіла на ліжко й попросила не залишати її. Бо якщо він піде, їй не для чого буде жити.
Здавалося, вона так і не оговталася після втрат. І Богдан пошкодував її, відклавши думки про кару.
***
Крони дерев укривали тротуари. Рідкісні ліхтарі не пробивалися крізь листя. Дорога нагадувала чергування світлих і темних плям. У шумі шин Богдану чутно було дощ, якого так бракувало.
Свій день народження він обов’язково відзначатиме вдома. Мати наготує страв… Друзі Богдана й подруги Оксани любили бувати в них. Оксана… Чому він знову про неї згадав? Якби він тоді не втік…
***
Того дня було так само спекотно. Оксана затрималася в подруги — готувалися до іспиту.
— Чому її немає так довго? Телефон вдома залишила. Богданку, знаєш, де живе та Ярина? Сбігай за сестрою, — сказала мати. — Ні, краще підем разом.
— Куди це ти збираєшся? Донька вже доросла, не сором. Недалеко ж, Богдан сбігає, — кинув батько, перегортаючи газету.
А Богдан і радів — йому ніколи не дозволяли гуляти так пізно. Вперше в житті він почувався дорослим. Хоч який з нього дорослий? Одинадцять років.
Він швидко добіг до будинку, набрав код у домофоні. Мати Ярини сказала, що Оксана пішла вже давно.
Богдан побіг назад, не розуміючи, як вони розминулися. Раптом він почув приглушений крик, шелест у кущах, удари. Серце затріпотіло. Щось погане відбувалося там. І він відразу подумав про Оксану.
Він проліз крізь кущі й завмер. Троє хлопців щось робили біля тіла на землі. Оксани він не бачив, але відчув — це вона… Один із них обернувся й пішов на нього.
— Геть звідси, пацюк. Рано тобі… — плюнув він, не відводячи очей.
Богдан відступив, запнувся й упав би, але кущі підтримали його, роздерши футболку. Він вирвався й побіг. Потім він запевняв себе, що не бачив сестру, що там була не вона…
Відчинивши двері, батько побачив переляканого сина.
— Там… швидше… — Богдан кинувся назад, а за ним важкі кроки батька.
— Оксана? Де вона? — питав батько, але Богдан не міг говорити. Не міг сказати те, що й так здогадувався.
Вони підбігли до кущів, коли вдалині завули сирени. Хтось із сусіднього будинку викликав поліцію. Хлопців уже не було, на землі лежало щось біле. Богдан впав на асфальт, не маючи сили рухнутися.
Батько розсунув кущі й увійшов. Замість крику почувся виття звіра. Богдан знепритомнів. Лікарі казали — нервовий зрив. Мати блукала по хаті, не їла, не спала. Вони з батьком боялися, що вона зійде з розуму. Оксану він не бачив — хоронили у закритій труні. Лице розбите каменем. З кладовища батька забрала швидка — інфаркт. Наступного дня його не стало.
Злочинців швидко знайшли. Вбивали через помсту, боялися, що Оксана їх видасть.
Спочатку Богдану здавалося, що він чує, як сестра розчісує волосся. Іноли навіть бачив її постать у місячному світлі.
Мати поволі приходила до тями. Посікла, здавалося, за одну ніч. Вона ігнорувала його, наче його не існувало. БогдаА потім, коли Софія притиснула до грудей їхню маленьку Оксанку, він остаточно зрозумів — життя продовжується, і саме в цьому було його справжнє виправлення.
