— Їдь до наших партнерів і розберися з цією справою раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Олега. — Я все обговорив з їхнім керівником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьмеш документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцям по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олег. — Піду на машині.
Олег обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано й зрозуміло: дорога — авто чи поїздом, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Мар’яна, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень або трохи рідше Олег вирушав у великі та малі міста.
— Мар’яночко, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому в їхню затишну квартиру у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як і завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Олег, обіймаючи дружину та цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Мар’яна, турботлива й уважна, стежила за її вмістом. Олег цілком довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом документи і ключі.
Вони із Мар’яною прожили дванадцять років, виховували сина Ярослава, школяра і початківця футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший справді щасливий. Ярослава він обожнював — розумний, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами в навчанні та спорті.
Серед друзів, збираючись на риболовлю чи в лазні, Олег завжди говорив про Мар’яну з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно і спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям пощастило з відносинами. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Богдан, взагалі у четвертому.
Ранком Олег прокинувся від аромату млинців.
— Ота невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господарочка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Мар’яна, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками і швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Олег. — До речі, у Ярика сьогодні важкий матч, так?
— Так, проти команди з Івано-Франківська, — кивнула Мар’яна. — Казав, битимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною і вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повними грудьми. Вересень щойно розпочався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Олег швидко вирішив усі питання. Залишилося повечеряти і їхати додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Тернополя, спокійне й затишне, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув на небо. Темна хмарина насувалася, і десь у далечині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олег. — Рідкість.
У кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під ревіт грому та стук дощу у зал увійшла жінка. Олег завмер. Її він упізнав би з тисячі. Це була Оксана, його перша дружина — жінка, яку колись боготворив, а потім возненавидів. Вона була все та ж сліпуче гарна.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Оксаною тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, перетворилася на муку: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов, повертався, поки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Мар’яну, з якою знайшов спокій. Оксану він не бачив з тих пір.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як серце стиснулося.
Оксана оглянула зал. Офіціант показав їй на сусідній столик. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Олег розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Оксана помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Олег? Не вірю власним очам! Це доля, що ти тут?
Він вимушено посміхнувся, намагаючись виглядати байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона і, не чекаючи відповіді, влаштувалася навпроОлег зітхнув і, не підводячи очей, відповів: “Ні, Оксано, минуле залишилося минулим”.
