— Їдь до наших партнерів і розберись із цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Василя. — Я все узгодив із їхнім керівником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьмеш документи. Розраховую на тебе, — додав він, постучавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зробимо, — кивнув Василь. — Піду на машині.
Василь обіймав посаду, де відрядження були звичайною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано та зрозуміло: дорога — на машині чи літаку, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень, а то й рідше, Василь вирушав у великі та малі міста.
— Оксан, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому в їхню затишну квартиру у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, із легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Василь, обнімаючи дружину та цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива та уважна, слідкувала за її вмістом. Василь повністю довіряв їй, лише додаючи перед виїздом документи та ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Богдана, школяра та юного футболіста. Це був другий шлюб Василя, але перший по-справжні щасливий. Богдана він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами у навчанні та спорті.
У колі друзів, збираючись на рибалці чи в лазні, Василь завжди говорив про Оксану з теплотою:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно та спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не в усіх друзів склалися такі стосунки. Хтось, як Василь, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Тарас, взагалі у четвертому.
Ранком Василь прокинувся від аромату млинців.
— Отака невгамовна, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні, готує. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе потішити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитриця, — засміявся Василь. — До речі, у Богдана сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Харкова, — кивнула Оксана. — Каже, боротимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Василь, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною та вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повними грудьми. Вересень щойно почався, але жовте листя вже кружляло повітрям, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Василь швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти та вирушити додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Вибрав знайоме кафе на околиці Тернополя, тихе та затишне, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши машину, він глянув на небо. Темна хмара насувала, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Василь. — Рідкість.
У кафе він сів за столик біля вікна. Офіціант узяв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під ревіт грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Василь завмер. Її він впізнав би з тисячі. Це була Олеся, його перша дружина — жінка, яку колись обожнював, а потім зненавидів. Вона була все така ж осліплююча.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Олесею тяглися, як вічність. Любов, повна пристрасті, обернулася стражданнями: сварки, зради, ревнощі. Василь йшов, повертався, доки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Олесю він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як серце стиснулося.
Олеся оглянула зал. Офіціант показав їй на сусідній столик. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома посмішка. Василь розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Олеся помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Василю? Не вірю власним очам! Це доля, що ти тут?
Він вимушено посміхнувся, намагаючись бути байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — оголосила вона і, не чекаючи відповіді, сіла навпроти.
Дощ бив у вікна, грім заВасиль глянув на годинник, зітхнув і зрозумів — час їхати додому, до своєї справжньої родини.
