— Поїдь до наших партнерів та розберись із цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Олега. — Я все обговорив із їхнім керівником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олег. — Піду на машині.
Олег обіймав посаду, де службові поїздки були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано та зрозуміло: дорога — на авто чи потязі, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень або трохи рідше Олег вирушав у великі та малі міста.
— Оксан, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись додому до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким занепокоєнням у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Олег, обіймаючи дружину та цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива та уважна, слідкувала за її вмістом. Олег повністю довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом документи та ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Марка, школяра та початківця футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший по-справжньому щасливий. Марка він обожнював — кмітливого, доброго, організованого хлопця, який радував успіхами у навчанні та спорті.
У колі друзів, збираючись на риболовлю чи в лазні, Олег завжди говорив про Оксану з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно та спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям пощастило з такими стосунками. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Тарас, взагалі у четвертому.
Ранком Олег прокинувся від запаху млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, лиш би не зглазити.
— Добрий ранок, моя господинечка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитрюга, — розсміявся Олег. — До речі, у Марка сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Івано-Франківська, — кивнула Оксана. — Сказав, що будуть битися за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною та вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повними грудьми. Вересень щойно почався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Олег швидко вирішив усі питання. Залишилося пообідати та вирушити додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Обрав знайоме кафе на околиці Тернополя, затишне, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув на небо. Темна хмара насувалася, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олег. — Рідкість.
В кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинились, і під ревіт грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Олег завмер. Її він впізнав би із тисячі. Це була Соломія, його перша дружина — жінка, яку колись боготворив, а потім возненавидів. Вона була все та ж осліпительно гарна.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Соломією тяглися як вічність. Кохання, сповнене пристрасті, обернулося мукою: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов, повертався, доки не розірвав все одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Соломію він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як стискається серце.
Соломія оглянула зал. Офіціант вказав їй на сусідній столик. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постать, знайома усмішка. Олег розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Соломія помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Олег? Не вірю своїм очам! Це доля, що ти тут?
Він насилу вичавив усмішку, намагаючись виглядати байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона і, не дочекавшись відповіді, влаштуВлаштувалась навпроти, наче нічого й не було, лише в очах блиснув давній вогонь.
