Минуло два роки. Відтоді донька не написала мені жодного слова — просто викреслила мене з життя. А мені скоро сімдесят…
Мою сусідку, Ганну Миколаївну, знають усі у дворі. Їй 68, живе сама. Інколи я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де побувала з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як зазвичай, зайшла до неї з солодощами, вона несподівано розкрила душу. Тоді я вперше почула історію, від якої й досі стискається серце.
Коли я зайшла до квартири, Ганна Миколаївна була не в гуморі. Зазвичай жвава й бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто зварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Ні листівки, ні повідомлення. Я пробувала додзвонитися — номер більше не дійсний. Її адреси я вже не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Миколаївна почала повільно говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Василем одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, багато сміялися, любили свій дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Києва. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Соломія, Василь ніби ожив. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але десять років тому його не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Пустота. Серце ніби вирвали шматками.
Після смерті батька Соломія почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона відвідувала мене, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла й прямо заявила, що хоче взяти іпотеку й купити власну квартиру.
Я зітхнула й пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Василем збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моя пенсія ледь вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей підуть їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Василь робив власними руками. Тут минуло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це для неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона хлопнула дверима й пішла. Відтоді — тиша. Ні дзвінка, ні візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона таки взяла іпотеку й тепер працює на знос — дві роботи, постійна гонка. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я не можу більше додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже сімдесят. Я не знаю, скільки ще тужу в цій квартирі, скільки вечорів просиджу надії біля вікна. І не знаю, чим так її образила…
