Минуло два роки. Відтоді донька не написала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — сімдесят…
Мою сусідку, Ганну Василівну, знають у дворі всі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину каже рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона раптом вирішила відвернутися. Тоді я вперше почула історію, від якої й досі холоне серце.
Коли я зайшла в квартиру, Ганна Василівна була не в гуморі. Зазвичай жвава та бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не стала розпитувати, просто заварила чай, поставила печиво і мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Два роки минуло… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Ані листівки, ані повідомлення. Я пробувала додзвонитися — номер уже не діє. Адреси її я більше не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед очима у неї промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Василівна почала говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Миколою одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, часто сміялися, любили наш дім, який облаштували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Олеся, Микола немов ожив. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Миколи не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вирвали з нього шматок.
Після смерті батька Олеся почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувала мене, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку та купити свою квартиру.
Я зітхнула і пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, які ми з Миколою збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моєї пенсії ледь вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей підуть їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Микола робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це для неї, що квартира все одно дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди і згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима і пішла. Відтоді — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку і тепер працює на знос — дві роботи, постійні перегони. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже сімдесят. Я не знаю, скільки ще протримаюся в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
