Минуло два роки. З тих пір донька не написала мені жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені незабаром — 70…
Мою сусідку, Ганну Володимирівну, знають усі в дворі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона раптом вирішила відкритися. Тоді я вперше почула історію, від якої досі холоне серце.
Коли я увійшла до квартири, Ганна Володимирівна була не в гуморі. Зазвичай жвава та бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись в одну точку. Я не стала розпитувати, просто заварила чай, поставила печиво і мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Вона жодного разу не подзвонила. Ні листівки, ні повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер більше не дійсний. Її адреси я вже не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламалася перешкода, Ганна Володимирівна почала говорити.
— У нас була щаслива родина. Ми з Олегом рано одружилися, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволила нам багато подорожувати. Ми були дружні, багато сміялися, любили дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трьохкімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Оксана, Олег ніби розквіт заново. Носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив з нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але десять років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Пустота. І серце, ніби вирвали шматок.
Після смерті батька Оксана почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувала мене, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що хоче взяти іпотеку і купити свою квартиру.
Я зітхнула і пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, що ми з Олегом накопичували, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моя пенсія ледве вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однушку десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Олег робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько робив це все заради неї, що квартира все одно дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди і згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима і пішла. З тих пір — тиша. Ні дзвінка, ні візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку і тепер працює на знос — дві роботи, постійна гонка. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюсь на дзвінок. Але він не лунає. Я вже не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще проживу в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
