Моя мама покинула мене, коли мені виповнилося всього тридцять. Сьогодні мені вже п’ятдесят, але досі не можу її забути. Не можу забути болю, що мене мучить.
Мама постійно скаржилася на біль у шлунку. Я їй запарювала вівсяну кашу, рекомендувала менше пити кави і їсти в сухом’ятку – і все налагодиться.
На жаль, не налагодилося – мами до року не стало. Я місця не могла собі знайти. Картала себе через легковажність. Адже ж могла зводити її до лікаря, зробити діагностику і все могло бути по-іншому.
Пройшла реабілітацію після втрати найдорожчої людини в психотерапевта. Стало трохи легше, але не відпустило цілком. Мене боліла втрата через мою легковажність.
З головою занурювалася в роботу, віддавалася домашнім клопотам, однак цим я не компенсувала втрати, лиш відволікалася від болю.
Думала, з часом минеться. Адже всі рано чи пізно відходять. Такою є риторика життя.
Мама почала приходити до мене в снах. Люди радили мені замовити Службу за упокій і помолитися самій. Не допомагало. Вона приходила до мене зненацька і німо дивилася мені в очі, наче просила про щось.
Я втомилася від цих слів. Бо після кожного сну на мене накочувалися сумні думки, і я плакала. Сусідка порадила мені просто відпустити матір. Подякувати їй за все, що вона зробила для мене в житті, подякувати, що привела в цей світ і відпустити. Адже в тих осіб, що відійшли, своє життя. А ми власним болем кличемо їх сюди, на землю, а вони нічим вже не можуть нам допомогти. Там у них своя мета. Їх не треба турбувати своїми жалями намарно.
Я набралася сили, переосмислила все і зробила так, як мені радили.
Минуло вже пів року. Мама більше до мене не приходить. І справді, я своїми слізьми не давала матері спокою в іншому світі – мучила її і себе. Дякую сусідці, що навчила мене сприймати такі речі правильно.
