З Оксаною ми були одружені недовго. Два роки жили, як кіт із собакою. Варто сказати, що і до весілля ми не дуже ладили. Та що поробиш, як-то кажуть – від кохання не втечеш. Річ у тому, що дружина мала запальний характер, а ще любила всім керувати. Я ж, навпаки, звик бути старшим в домі, через це ми й сварилися.
Все стало ще гірше після того, як Оксана пішла з роботи. Вона посварилася з начальницею й, звісно, її розрахували. Тож тепер вона почала вимагати в мене знайти додаткову роботу, бо нам не вистачало на життя. Ну хіба ж я винен, що дружина не може втриматися на робочому місці й пів року. Це вже була її шоста робота за два роки.
З Оксаною я не погоджувався й поставив дружину перед фактом: якщо вона хоче краще жити, то нехай знайде собі роботу. Дружина образилася на мене, зібрала речі й пішла жити до батька. Погорював я декілька днів. Спершу телефонував та просив її повернутися, а коли вона поставила ультиматум, що повернеться, як я знайду роботу, зрозумів, що ця жінка просто нестерпна.
Минув місяць, як ми жили окремо. Я призвичаївся самостійно справлятися з домашніми справами, навіть потоваришував із плитою. Сам для себе відмітив, що відколи Оксана пішла, маю змогу відкладати кошти та й у домі стало спокійніше. Думки повернути дружину більше не було. Натомість почав обмірковувати питання розлучення.
У суботу до мене завітали гості – тесть. Він прийшов просити за дочку. Говорив, що вона стала сама не своя. Постійно плаче, шкодує про свій вчинок, хоче повернутися, але надто горда, щоб першій прийти миритися. Тесть наполягав на тому, щоб я приїхав по неї й забрав додому. Говорили ми не довго. Через декілька хвилин він пішов, а я залишився думати, що тепер маю робити. З однієї сторони я кохаю Оксану, а з іншої, як згадаю її нестерпний характер, дурно стає.
