Мирося повернулася з Польщі, нікому нічого не сказавши. Такого побачити вона зовсім не очікувала.

Одного суботнього ранку Мирося отримала повідомлення від сусідки та подруги Рози зі словами: «Скоріш приїжджай додому. Твій чоловік з твоєю мачухою гуляють на широку ногу на твої ж гроші!».

Мирося подумала, що бути такого не може, адже з чоловіком вже більше десяти років у шлюб і жодного разу за ним не помічала, щоб він на інших жінок задивлявся, а тим паче на її мачуху, яка на 12 років за нього старша.

Та все ж Мирося вирішила після роботи зателефонувати до Рози та розпитати що означає її ранкове повідомлення. Чи не сплутала бува чогось.

– Привіт, Розо. Я якраз на новорічні свята збираю валізу додому. І не вірю, що мій чоловік Микола…

https://kremenets.city/

– Миросю, та хіба ж я б тобі збрехала. Про це вже все село гудить, що ти там в Польщі працюєш не покладаючи рук, а твій муж з мачухою гуляють на всю потужність.

– Ми ж квартиру збиралися купити, ще зовсім трішки докласти залишилося… А чому ж тато мені нічого не сказав?

– Ой, дитино, та його знову швидка до лікарні забрала. Хіба ж тобі не повідомили?

Так і не дочекавшись новорічних свят, на початку грудня Мирося їхала з Польщі додому.

Приїхала в село вечером в неділю. Ось і батьківський дім, у шибках світло горить. Підійшла ближче, заглянула у вікно вітальні і побачила накритий стіл, а на дивані сидить її чоловік та обіймає мачуху. Бідолага аж завмерла. Ледве наважилася всередину зайти.

– А ти що тут робиш??? Ми тебе зовсім не чекали. – скрикнули разом Микола з мачухою?

– Замовчи, телепню! Це зовсім не те, про що ти подумала. – прийшовши до себе, сказала мачуха.

– А де мій батько?

– Ой, забрала швидка його до лікарні.

– Ну й потвори ви!

– Ти б краще подякувала, що я за старим і немічним доглядаю вже майже три роки після тої аварії! – почала словесну атаку розлючена жінка.

– Йой, Миросю… а я що… та я ж ніц. – не міг ніяк зв’язати слова до купи Микола.

– Миколо, де ті всі гроші, які чотири роки передавала? Ті, які ми на окрему квартиру в місті складали?. Разом ми жити точно не зможемо! Віддай зароблене мною.

– Яких грошей? Грошей – нема!

– Як це яких? Як це нема?

– Нема грошей! Забудь про них!, – обізвалася мачуха. – Ті всі гроші – то моя компенсація за твого  батька-iнвалiда.

– Ага, і за те, що нам дітей не народила! – зловтішався Микола.

– Та хіба ж ти колись хотів тих дітей?!

Мирося взяла свою валізу і попрямувала до дверей.

– Куди ти ж на ніч? – запитав чоловік.

– Переночує в своєї Рози. Хай йде. – сказала мачуха.

Мирося вийшла на вулицю і гірко заплакала. Аж тут раптом почула позаду себе чоловічий голос.

– З Вами все добре? Щось трапилося? – запитав невідомий чоловік.

– Ні, нічого не трапилося…

– Миросю, це ти?

Це був однокласник Миросі – Віктор.

– Боже, та ти ж зовсім замерзkа. У такий мороз сльози ллєш. Ходімо.

– Та я до Рози йду.

– Ходімо до мене, я візьму машину і завезу тебе. Роза у доньки на тому боці села. Ходімо, вип’єш в мене теплого чаю і загрієшся. Я ходив до аптеки по ліки, старший син захворів, а дружина в пологовому померла рік тому, як молодшого народжувала. Діти вдома самі.

Золотоволосий трирічний хлопчик з цікавістю дивився на жінку.

– Ми вже рік як даємо собі раду самі.

– Так, я знаю…

– То що в тебе трапилося?

– Та ти ж напевно знаєш… Моє щастя було уявним і не довгим. Навіть дітей спільних нема.

– А… Ти про Миколу і мачуху?

– Так… Я ж казала татові, що вона йому не пара… Хоча, можливо, якби не та аварія в якій тато постраждав…

– Ми тебе зараз смачненьким нагодуємо і чаю теплого дамо.

 

 

 

Оцініть статтю
Дюшес
Мирося повернулася з Польщі, нікому нічого не сказавши. Такого побачити вона зовсім не очікувала.