Одного суботнього ранку Мирося отримала повідомлення від сусідки та подруги Рози зі словами: «Скоріш приїжджай додому. Твій чоловік з твоєю мачухою гуляють на широку ногу на твої ж гроші!».
Мирося подумала, що бути такого не може, адже з чоловіком вже більше десяти років у шлюб і жодного разу за ним не помічала, щоб він на інших жінок задивлявся, а тим паче на її мачуху, яка на 12 років за нього старша.
Та все ж Мирося вирішила після роботи зателефонувати до Рози та розпитати що означає її ранкове повідомлення. Чи не сплутала бува чогось.
– Привіт, Розо. Я якраз на новорічні свята збираю валізу додому. І не вірю, що мій чоловік Микола…
– Миросю, та хіба ж я б тобі збрехала. Про це вже все село гудить, що ти там в Польщі працюєш не покладаючи рук, а твій муж з мачухою гуляють на всю потужність.
– Ми ж квартиру збиралися купити, ще зовсім трішки докласти залишилося… А чому ж тато мені нічого не сказав?
– Ой, дитино, та його знову швидка до лікарні забрала. Хіба ж тобі не повідомили?
Так і не дочекавшись новорічних свят, на початку грудня Мирося їхала з Польщі додому.
Приїхала в село вечером в неділю. Ось і батьківський дім, у шибках світло горить. Підійшла ближче, заглянула у вікно вітальні і побачила накритий стіл, а на дивані сидить її чоловік та обіймає мачуху. Бідолага аж завмерла. Ледве наважилася всередину зайти.
– А ти що тут робиш??? Ми тебе зовсім не чекали. – скрикнули разом Микола з мачухою?
– Замовчи, телепню! Це зовсім не те, про що ти подумала. – прийшовши до себе, сказала мачуха.
– А де мій батько?
– Ой, забрала швидка його до лікарні.
– Ну й потвори ви!
– Ти б краще подякувала, що я за старим і немічним доглядаю вже майже три роки після тої аварії! – почала словесну атаку розлючена жінка.
– Йой, Миросю… а я що… та я ж ніц. – не міг ніяк зв’язати слова до купи Микола.
– Миколо, де ті всі гроші, які чотири роки передавала? Ті, які ми на окрему квартиру в місті складали?. Разом ми жити точно не зможемо! Віддай зароблене мною.
– Яких грошей? Грошей – нема!
– Як це яких? Як це нема?
– Нема грошей! Забудь про них!, – обізвалася мачуха. – Ті всі гроші – то моя компенсація за твого батька-iнвалiда.
– Ага, і за те, що нам дітей не народила! – зловтішався Микола.
– Та хіба ж ти колись хотів тих дітей?!
Мирося взяла свою валізу і попрямувала до дверей.
– Куди ти ж на ніч? – запитав чоловік.
– Переночує в своєї Рози. Хай йде. – сказала мачуха.
Мирося вийшла на вулицю і гірко заплакала. Аж тут раптом почула позаду себе чоловічий голос.
– З Вами все добре? Щось трапилося? – запитав невідомий чоловік.
– Ні, нічого не трапилося…
– Миросю, це ти?
Це був однокласник Миросі – Віктор.
– Боже, та ти ж зовсім замерзkа. У такий мороз сльози ллєш. Ходімо.
– Та я до Рози йду.
– Ходімо до мене, я візьму машину і завезу тебе. Роза у доньки на тому боці села. Ходімо, вип’єш в мене теплого чаю і загрієшся. Я ходив до аптеки по ліки, старший син захворів, а дружина в пологовому померла рік тому, як молодшого народжувала. Діти вдома самі.
Золотоволосий трирічний хлопчик з цікавістю дивився на жінку.
– Ми вже рік як даємо собі раду самі.
– Так, я знаю…
– То що в тебе трапилося?
– Та ти ж напевно знаєш… Моє щастя було уявним і не довгим. Навіть дітей спільних нема.
– А… Ти про Миколу і мачуху?
– Так… Я ж казала татові, що вона йому не пара… Хоча, можливо, якби не та аварія в якій тато постраждав…
– Ми тебе зараз смачненьким нагодуємо і чаю теплого дамо.
