Тайемний образ
Ярина сиділа на задньому сидінні авто й дивилася у вікно. На душі було легко, ніби перед святом — перед Різдвом чи Днем народження. Але вона народилася взимку, а зараз стояв липень.
За кермом сидів суворий чоловік із широкими плечима. Вона бачила лише його голений потиличник, що переходив у товсту шию. Цей потиличник викликав у неї огиду. Водій нерухомо дивився вперед, наче шия не давала йому повернути голову. Дівчинка здалося, що він не людина, а бездушний механізм, і вона припіднялася, щоб розгледіти його обличчя.
— Сідай! — різко гримнув водій, не обертаючись.
Ярина плюхнулася назад і знову втупилася у вікно. Мелькали поля, ліси, села. Вони обігнали двох велосипедистів — чоловіка та хлопчика, які на мить зупинили погляд на Ярині за склом. Настрій знову піднімався. Вона вперті їхала до іншого міста, до бабусі й діда, яких ніколи не бачила.
— Ще далеко? — спитала вона.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— Чому раніше ми не їздили до них?
Мати пробурчала щось невиразне.
— А річка там є?
— Є. Там усе є. Годі питати. Приїдемо — побачиш. — У голосі матері почулося роздратування.
Ярина замовкла. Останнім часом мати кричала з будь-якого приводу. Так почалося після того, як їх покинув батько. Взяв речі — і пішов.
«Швидше би вже приїхати, — думала дівчинка. — Мабуть, це відпустка, адже мати взяла стільки валіз, навіть мої іграшки. Навіть рюкзак. Навіщо рюкзак у відпустці?» Питань було багато, але більше вона не наважувалася їх ставити.
Відкинувшись на сидінні, Ярина почала тихенько співати.
— Годі нудити! І так нудно, — крикнула мати. Дівчинка стихла й насупилася.
Ось вони в’їхали у місто. Ярина знову прилинула до вікна. Авто зупинилося біля двоповерхової цегляної хати.
— Приїхали. Дім, милий дім, — промовила мати, відчиняючи двері.
Але звучало це з ноткою жалю.
Будинок був старий, сивий, із двома під’їздами. Ніякого подвір’я, ані майданчика з яскравими гірками та гойдалками, як у їхньому дворі. Лише дві лавки біля дверей.
Водій виставив валізи з багажника й теж дивився на будинок. Мати попросила його почекати, взяла сумки й пішла до під’їзду. Ярина побігла слідом. Двері виявилися дерев’яними, пофарбованими облупленою коричневою фарбою, а не металевими, як у них.
— Відчини, — роздратовано сказала мати.
Ярина підбігла й відчинила скрипучі двері. Вони піднялись на другий поверх. Мама поставила валізу, щоб натиснути дзвінок, але двері раптом відчинилися самі. Ярина побачила високу сувору жінку. Та мовчала, лише пильно дивилася на них.
Мати переступила поріг, і Ярина, притиснувшись до неї, увійшла вслід. Вона вже здогадалася, що це — бабуся.
— Ну, чого стоїш? Заходь, — неласкаво промовила бабуся.
Ярина не рухалася, наче прироЯрина затиснула дочку до себе, але в душі вже знала — попереду їх чекає ще багато випробувань, і тільки від них самих залежить, чи зможуть вони знайти щастя.
