Тітка Ганна, так називали непримітну самотню жіночку, що жила неподалік річки. Днями вона пропадала у своєму садочку, де насаджувала різні квіти. А вечері, за звичкою, йшла до річки прати, як це робила колись її бабуся. Біля річки завжди було тихо та спокійно. Жодної живої душі, лише чутно було, як жаби скреготали.
Одного такого вечора тітка Аня сильно здивувалася, коли побачила, як назустріч їхала молода матуся із коляскою. «Тієї миті я сильно здивувалася, адже вперше за багато часу бачила когось біля річки. Я привіталася з подорожніми й спустилася під міст, а наступної миті вже почула як щось сильно впало у воду. Через погану дорогу мама не втримала коляску в руках і та покотилася з мосту прямісінько у воду» – розповідала тітка Аня.
«Хоч річка й не була глибока та все ж мала течію. Коляску з дитиною почало сильно розгойдувати зі сторони в сторону і я боялася, що вона набереться води. Не вагаючись ні хвилини, поки мама дитини спускалася під міст, я скочила у воду та попрямувала ловити немовля. Під ноги попадало каміння, воно боляче дряпало шкіру, я щоразу наступала на якісь гострі предмети, з ніг текла кров. Усе це було не важливо. Головне – врятувати дитину. Мабуть, тієї миті, удача супроводжувала й допомагала мені. Я схопилася за дитину, яка уже наковталася води й почала синіти. Швидко зреагувавши, я легенько вдарила немовля по спині, дівчинка почала викашлювати воду з легень й найголовніше – знову дихала» – зі сльозами на очах закінчувала свою розповідь Анна.
На березі на врятовану дівчинку й рятівницю чекала налякана заплакана мати. Вона взяла дитину на руки й не припиняла пригортати до себе. Мати невгамовно дякувала тітці Ані за порятунок доньки та її життя.
