“На! Бери! Дарма я тобі повірила!” гукала незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви не помилились. Хтось скаже, що я божевільна, що мені треба до лікаря. Але прошу вислухайте мою історію до кінця.
То був 2005 рік. Ми з Олексієм мали щасливу родину та власну справу. У нього було кілька крамниць, товар везли з Польщі, Італії, Німеччини. Його заробіток дозволяв мені не працювати, а цілком присвятити себе хатнім клопотам. До того ж, у нас був син, Миколка, пятирічний хлопчисько. Я віддавала всю себе йому та господарству. На Олексіка завжди чекав ароматний борщ, вареники, голубці. Ну й, звісно, ідеальна чистота.
Але все розсипалося в той злощасний вечір. Ми поверталися з гостей, син уже дрімав у машині. Підїжджаючи до дому, я помітила, що Олексій став неспокійним. Біля воріт стояла молода дівчина, а в руках у неї рожевий ковдряний ковток. Щойно ми вийшли з авто, вона кинулася до чоловіка:
“На! Бери! Дарма я тобі повірила і не зробила аборт!”
Я застигла, наче прикована. Олексій теж не розумів, що відбувається.
“Не хочу її ні бачити, ні чути! І не смій дзвонити, не смій навіть імя доньки вимовляти!”
Хвилину я стояла на морозі, у сніговій хуртовині. Сусіди вже визирали з вікон, прислухаючись до криків. Олексій мовчав, лише тримав на руках той рожевий ковток.
“Ходімо додому Там усе поясню.”
Виявилось, та дівчина колишня працівниця, яка звільнилася рік тому. І причина, як ви здогадались, була очевидна.
“І що робитимемо з ним?” тихо запитав Олексій, коли обережно поклав дівчинку спати.
“Як що? Виховуватимемо. Це ж твоя донька.”
Домовилась із лікарями за хабар у конверті вони вписали мені фальшиву вагітність у картку. Дівчинку назвали Соломією. Ненависті до неї не було. Я просто знала дитина ні в чому не винувата. За що ненавидіти немовля, якому лише два місяці?
Довго не могла пробачити Олексію зраду. Ходили до психолога, навіть думали про розлучення. Але час найкращий лікар. Я побачила, як чоловік кається, як намагається повернути мою довіру. Це не сталося за день на це пішли роки.
Наш Миколка відразу полюбив Соломію. Грався з нею, возив у колясці, хвалився всім: “Оце моя сестричка!” і нікому не дозволяв її ображати.
Минуло 18 років. Соломія виросла точна копія Олексія. Навіть носик кривить так само, коли збирається чхнути. Я називала її рідною. Хоча деякі сусіди й досі шепочуться, коли ми проходимо повз.
Тиждень тому в доньки було свято повноліття. Відсвяткували спочатку в родині, а потім Соломія пішла з друзями. Прийшли родичі, хрещені Але раптом зявилася ще одна гостя її мати.
“Ти що тут забула?” прошипів Олексій і вивів її за ворота.
“Як що? Я до своєї доньки прийшла. Де Маріанна?”
“Її звуть Соломія. Іди геть!”
“Боже, ну хоч імя нормальне дали б! Я прийшла з подарунками косметика, новий телефон. Де вона?”
“У неї є батьки. А ти ніхто. Де ти була 18 років?”
“Тобі що? Подам на вас до суду!”
“Геть звідси. І більше не зявляйся, інакше викличу поліцію.”
Олексій прогнав її. А я тоді зрозуміла: нашу родину ніхто не зруйнує. Ми будемо захищати одне одного, любити, незважаючи ні на що. Він чудовий батько, і я щаслива, що діти мають такого тата.
А ви змогли б прийняти чуже дитя, як я?
