“На! Бери! Даремно я тобі повірила!” гукала незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви правильно зрозуміли. Хтось подумає, що я божевільна і мені треба до лікаря. Але послухайте мою історію до кінця.
Тоді був 2005 рік. У нас з Андрієм була дружня родина й успішна справа. Чоловік мав кілька продуктових крамниць, товар возили з Польщі, Угорщини, Словаччини. Його справа дозволяла мені не працювати й цілком присвятити себе домівці. До того ж, у нас був син Ярик, пятирічний хлопчик. Я віддавала себе його вихованню та господарству. Андрія завжди зустрічали дома гарячий борщ, вареники з вишнями, голубці. І, звісно, ідеальний порядок.
Але все зруйнувалось того злощасного вечора. Ми повертались додому з гостей, син уже дрімав у авто. Підїжджаючи до хати, я помітила, що Андрій занервував. Біля воріт стояла молода дівчина з рожевим пледом у руках. Щойно ми вийшли з машини, вона кинулася до нього:
На! Бери! Даремно я тобі повірила і не зробила аборт!
Я оніміла. Андрій теж не розумів, що коїться.
Не хочу її бачити й чути! Навіть не смій дзвонити! І дочці нічого не кажи!
Я стояла на морозі, у густу хуртовину. Сусіди вже визирали з вікон, притягнуті криком. Лише Андрій мовчав, тримаючи в руках той плед.
Ходімо додому, прошепотів він. Там усе поясню…
Виявилось, це наша колишня працівниця, яка пішла з роботи рік тому. І причина, звісно, була очевидною.
Що робитимемо з нею? тихо запитав Андрій, коли поклав дівчинку спати.
Як що? Виховуватимемо. Адже це… твоя донька.
Домовилась із лікарями за хабар у конверті, щоб у моїй картці зявився запис про другу вагітність. Дівчинку назвали Соломією. Я не відчувала до неї ненависті. Дитина ж не винна. За що ненавидіти беззахисну крихітку?
Дуже довго не могла пробачити Андрієві зраду. Ходили до психолога, навіть думали розлучитись. Але час лікує. Я побачила, що він щиро кається і намагається повернути мою довіру. Це зайняло не один день роки.
Наш син Ярик відразу полюбив Соломію. Гуляв із нею, хвалився друзям, яка у нього гарна сестричка. І нікому не дозволяв її ображати.
Минуло 18 років. Соломія стала схожою на Андрія навіть ніс кривить так само перед чханням. Я називала її рідною. Хоча сусідки іноді все ще шепочуться, коли ми проходимо повз.
Тиждень тому у доньки було свято 18-річчя. Святкували спочатку в родинному колі, потім вона пішла з друзями в кавярню. Прийшли свекор із свекрухою, мої батьки, хресні. А раптом зявилася ще одна гостя мати Соломії.
Ти що тут робиш? Андрій стиснув зуби й вивів її за ворота.
Як що? Я до своєї доньки прийшла. Де Вікторія?
Її звуть Соломія. Що тобі треба?
Боже, ну й імя Я принесла подарунки. Косметика, новий телефон. Де вона?
У неї є батьки. А ти пусте місце. Де ти була 18 років?
Тобі що? Подам на вас до суду!
Геть звідси! І більше не зявляйся, інакше викличу поліцію.
Андрій випхнув її за ворота. А я тоді зрозуміла нашу родину ніщо не зламає. Ми завжди захищатимемо один одного. Врешті, Андрій чудовий батько, і я щаслива, що наші діти мають такого тата.
А ви змогли б прийняти дитину, як це зробила я?
