Хлопчика звали Артемко. Йому було десять.
Колись давно безхатній дідусь на імя Мирон знайшов його немовлям під мостом через Дніпро в самому серці Києва. Дитя лежало у старій алюмінієвій мисці після затяжної зливи. На крихітній ручці був заношений червоний браслетик. Поряд мокріла записка: «Будь ласка, подбайте про нього. Його звати Артемко».
Мирон і сам жив на вулиці, але забрав хлопчика під свій захист. Годував тим, що знаходив, зігрівав як міг. Завжди повторював: «Якщо знайдеш свою матір прости їй. Без болю дітей не залишають».
Минали роки, і Мирон сильно захворів. Артемко просив милостиню й випадково опинився на пишному весіллі у стародавньому палаці біля Львова. Йому простягли тарілку святкової їжі.
Та коли вийшла наречена, хлопчик застиг на місці. На її запясті яснів той самий червоний браслетик.
Він підійшов ближче і пошепки спитав, чи вона його мати.
Жінка зблідла. У сімнадцять років вона таємно народила дитину, злякалася гніву батьків і залишила малого біля мосту сподівалася, що його хтось знайде. Потім шукала, та все марно.
Жених зупинив святкування. Спокійно сказав, що приймає її з усім минулим. А якщо Артемко її син, то відтепер і його.
Після паузи він додав ще одне: Мирон його рідний батько, з яким він давно втратив звязок. Той самий чоловік, котрий порятував дитину.
Того дня весілля таки відбулося, але спочатку всі навідались до Мирона у лікарню.
Старий побачив їх разом і ледве прошепотів: «Серце завжди повертає тих, кого колись любило».
Вперше у житті Артемко відчув у нього є родина. І навіть не однаНаступного ранку, коли сонце тільки сходило над Києвом, четверо повернулися до мосту, що став початком їхньої історії. Там, де колись стояла стара алюмінієва миска, тепер цвіли польові квіти.
Артемко стиснув мамину руку, відчувши тепло, якого йому завжди бракувало. Мирон, втомлений, але щасливий, стояв поруч, гордий і спокійний. Новоспечений чоловік лагідно поклав руку Артемкові на плече так, наче обіймав і все дитинство, якого в хлопчика не було.
Вітер доносив із Дніпра шепіт: «Прощаю» не мовою, а сердечним відлунням. У цю мить вони зрозуміли попри всі втрати і болі, любов усе одно повертає додому.
Відтепер вони не боялися завтра. Хлопчик, якого знайшли під мостом, більше ніколи не буде самотнім. Його родина знову була разом і так починалася їхня нова історія.
