Ніколи не буває запізно – в цьому довелося переконатися на прикладі власного життя. Ще по молодості, бувши студентом й курсу я закохався в дівчину. Ліда була старшою від мене на три роки, але різниця у віці ніколи не могла стати завадою для справжніх почуттів.
Залицявся я до дівчини довго, але не міг конкурувати із тими залицяльниками, які забирали її щовечора невідомо куди на крутих машинах. Врешті-решт вирішив змиритися й зосередитися на навчанні. Тільки но мій інтерес до Ліди зник, а вона тут як тут. Очима стріляє, млосним поглядом дивиться, важко зітхає. Вона дражнилася з мене, а я, як вірний песик, знову прибіг до її ніг.
Коли Ліда випускалася сказала мені наступне: «Як станеш міцно на ноги й зможеш мені запропонувати гідне життя – зателефонуй». Залишила номер свого мобільного й більше ми не зустрічалися.
Шість років я не міг викинути Ліду зі своєї голови. Десятки разів хотів набрати її номер, але як подумаю, що мені нічим похвалитися, одразу відкладав дзвінок. У мене був стимул чогось досягти або принаймні купити квартиру. З цим пощастило, тому що у спадок від діда отримав двокімнатну. Зробив сучасний ремонт, любо глянути.
Ті гроші, які до цього відкладав на помешкання, витратив на машину. Подивлюся, а я вже нібито й завидний наречений. Більше часу не гаяв, зателефонував Ліді. Як і очікував, вона розмову почала із запитання: «Бачу, Лавров, ти вже маєш, що запропонувати?» Ми зустрілися в ресторані, поговорили про життя. Я запропонував Ліді екскурсію своїми квадратними метрами. Вона не відмовилася, після тієї ночі так і залишилася в мене.
Одружилися, жили добре, навіть заможно, але дружині завжди всього мало. Як у тій казці про старого та золоту рибку. От тільки рибки у мене не було, зате працював, як каторжний, а все заради нових забаганок Ліди. Якось так непомітно й збігло 10 років. Погляну на своє життя й нічого не радує. Зрозумів, що більше не хоче повертатися у квартиру, де мене зустрічає вічно невдоволена дружина. До всього дітей у нас немає, бо Ліда не захотіла псувати фігуру та нерви. Словом, незрозуміло на що, але я змарнував своє життя.
Ліда помітила, що я віддалився, довго не мізкувала, приписала мені любовний роман й подала на розлучення. Вона завжди була імпульсивною жінкою. Спершу думав, що варто відстояти правду, пояснити, що насправді мене турбує, але подумав трохи й погодився на розлучення.
На квартиру Ліда не претендувала, а от заміський будинок забрала собі. Нехай, я від того не схудну. От ніби залишився сам, а різниці особливої й не видно. Щоправда, гнітили мене думки про те, що пізно своє особисте життя облаштовувати. Сорок два роки – такий собі наречений.
Дні стали одноманітними й нудними. З дому на роботу, з роботи додому. Інколи заїжджав випити до бару або зустрічався з друзями. Одначе всі мої товариші одружені, мають дітей, я відчував себе поряд із ними якимось неповноцінним. Тому коли отримав запрошення від кума на його день народження, подумував відмовитися. Та якось незручно стало, друг як-не-як.
Як і передбачав зібралися подружні пари, іменинник приймав вітання, я тримався осторонь, щоб уникати запитань, чого це я сам. Помітив жінку, яка схоже дотримувалася того ж плану.
-Не повірю, що ви прийшли сюди одна – почав я фліртувати з незнайомкою. – Така розкішна жінка неодмінно має бути зайнята.
-Не повірите, я таки зайнята – роботою 24/7. Подумую, може мені вийти заміж за свій комп’ютер.
Вперше за останні кілька років я щиро сміявся. Валя виявилася дуже дотепною та відвертою жінкою. Разом із цим, вона була справжньою красунею. Якось слово за слово ми розговорилися й не помітили як швидко пролетів вечір. Домовилися зустрітися на наступних вихідних. Зловив себе на думці, що з нетерпінням чекаю на наше побачення. Все частіше думаю, що з Лідою не склалося, бо вона не була моєю долею, а от Валю варто пильнувати. Гляди, щоб її комп’ютер мене не випередив, бо я маю серйозні плани щодо Валентини.
