Вітаю. Мене звуть Настя і зараз моє життя – це регулярні походи в суд. Суджусь я не просто так. Все це через мою доброту та небайдужість. Так, розумію, зараз нічого не зрозуміло, але послухайте далі і вам стане ясно.
Все почалося з того, що я придбала собі квартиру та зробила в ній дизайнерський ремонт. Сама я по освіті дизайнерка, тому дала волю фантазії та не скупилась на необхідні матеріали.
Через деякий час, буквально через місяць, мене почали топити сусіди зверху. Я хутко піднялась поверхом вище та почала стукати в двері. Але мені ніхто не відчиняв. Тоді я вирішила спробувати відчинити двері. Вони не були замкнені, тому я зайшла до квартири.
Оглянула, чи хтось взагалі є. Побачила, що у ванній увімкнена вода, кран відламаний, а на підлозі без свідомості та у воді лежала старесенька жіночка. Я одразу перевірила чи вона жива і викликала швидку. Воду я, звісно що, перекрила.
З тих пір я час від часу приходжу провідати Яну Іванівну. В неї є син, по-правді, але він давно виїхав закордон, а про існування матері згадує лише раз на рік. І це навіть не її день народження. А так, коли в голову прийде думка, що наче десь там мама в нього була.
Яна Іванівна багато разів казала сину, що їй потрібна допомога, бо крани несправні а їй з пенсії не стане грошей на сантехніка. Або сантехнік, або їжа і ліки. Жахливий вибір з двох варіантів. Але тому було байдуже і на прохання матері він не реагував.
Ми з сусідками допомогли Яні Іванівні та викликали сантехніка за свій кошт. А я взагалі їй замінила деяку сантехніку їй повністю на нову. Мені просто хотілось допомогти людині в біді. Всі сусіди про це знали та бачили мою щирість. Я провідувала стареньку разом з іншими жіночками, що жили поряд з нею.
Виявилось, що Яна Іванівна в минулому вчителька, а сусідки її – колись були ученицями старенької. Тому ми всі разом допомагали їй, як могли.
Але Яна Іванівна була вже старенькою. Вісімдесят п’яте день народження стало для неї останнім. На той час ми з нею були знайомі три роки. І яке ж було моє здивування, коли я дізналась, що вона заповіла свою квартиру мені. Не сину, а мені.
Я не для цього з нею була весь цей час, але я розуміла, що вона не хотіла залишати її сину, який забув про матір та не хотів навіть трохи допомогти. Він навіть на похорон не приїжджав! Ми зібрались всім під’їздом грошима, щоб влаштувати для Яни Іванівни гідну останню путь.
Проте, щоб судитись за квартиру син Яни Іванівни приїхав дуже оперативно. І от тепер я маю мороку з цим «хорошим» сином. Бо як так? Це ж його мати, то чому вона не залишила квартиру йому, а якійсь чужій людині?
Але певно він так і не збагне своєї помилки, як би я йому це не пояснювала.
