Один крок до щастя
Марійка з дитинства була гарненькою. Невисока, білявка, з тонкою талією та обличчям, що вабило очи. Після університету залишилася працювати у Києві. Та ось з особистим життям якось не складалося. Чоловіки не оминали її увагою, але жоден так і не запропонував руки. А їй ось-ось мав би виповнитися тридцятий.
Спершу жартувала, що поспішати нікуди, ще встигне. А потім загрустила. Бо час, як кажуть, підступний друг.
— Може, тебе хтось оцім зглазив? Спогадай, чи не перейшла кому дорогу? — прошепотіла мамина подруга минулого на Миколая.
— Я нікому дороги не переходила, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Марійка.
— Значить, сильно позаздрили тобі, — мовила тітка Оксана, мамина приятелька.
З цим Марійка сперечатися не стала. Бувало, що й заздрили, навіть у школі дівчата. Хлопці ж за нею ходили зграями. Вчилася добре, але кохання залишала на потім.
Мати виховувала її сама. Жили не в злиднях, але й без розкоші. Мати вміла гарно в’язати. У Марійки були тонкі, ажурні, теплі, пухнасті, модні та яскраві кофтинки — не злічити. Мама в’язала і на продаж.
— Типун тобі на язик, Оксано! Що ти говориш? У неї ж повно парубків. Є з кого вибирати. Головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме тому й парубки. А треба, щоб був чоловік, або на гірший випадок — добрий коханець, — не відставала тітка Оксана.
— То в чому ж різниця? — сердито спитала мати.
Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Та немає жодної, окрім штампа у паспорті, що важливо для дитини. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Оксана починала розповідати, як завела собі кавалера, що й квартиру їй придбав, і сина вивчив… А свого нікчемного й п’яного чоловіка вигнала.
Тоді Марійка вирішила, що більше не поїде до мами на свята. Набридли ці розмови — краще вже самоті. А тим часом зближався Новорічний вечір.
Марійка йшла, дивлячись під ноги, аби не підслізнутися. Вона відійшла трохи вбік, пропускаючи жінку з дитячим візком.
— Марійко! — раптом скрикнула та й зупинилась. — Не пізнаєш? Я — Іринка Савчук, тепер Мельник, — радісно додала вона.
— Іринко, — натягнуто посміхнулася Марійка. — Тебе не пізнати. Ти тепер у Києві живеш? Давно?
— Вже три роки. Ото як ми добре зустрілися. Я чула, що ти… — Іринка явно збиралася засипати її питаннями.
— Твоя? — перебила Марійка, намагаючись уникнути розпитувань. Матери люблять хвалити своїх дітей. — Можна подивитися?
— Звісно! Це моя донечка, — у голосі Іринки відчувалася гордість, а погляд зразу потеплішав.
Марійка схилилася над візком і зазирнула під козирок. Серед білої хмаринки мережив, у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії покоїлися на пухких щічках, губки склалися бантиком. На Марійку з візка пахнуло молоком, солодким сонним теплом та вовною.
— Гарненька. На батька схожа? — спитала вона.
— Так. Коли народилася… — почала розповідати Іринка.
— Вибач, поспішаю. Ще побачимось, — сказала Марійка і пішла геть.
Настрій зіпсувався. *«І ото ж у такому великому місті саме її зустріти. У школі була сірою мишкою, нічим не примітною. А подивись — заміжня, у Києві живе, дочку має. І щастя з очей так і сипить. А де ж моє щастя загубилося? Роки йдуть, а я сама…»* — думала вона.
Задумавшись, непомітно дійшла додому. Ялинку вона прикрасила ще тиждень тому. Спочатку тішилася нею, а тепер та тільки дратувала. Нагадувала, що свято вже близько, а зустрічати його ні з ким.
ЛеВона погладила свого сина по щічці, усміхнувшись думці, що щастя завжди приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.
