Ти певна, що дитині не нашкодить, якщо їстимеш буряк? запитала свекруха, помішуючи борщ.
Мамо, вона вже третій день цей борщ варить, зітхнув Олег. Можна, я просто доїм і піду на роботу?
Цей борщ лікувальний! свекруха підняла ложку. А твоя мати взагалі солить, як з гармати. Такий дитині точно шкодить!
Вибачте, я народила трьох, спокійно відповіла Наталія Петрівна, мама Оксани, дістаючи з холодильника каструлю. І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!
Свекрухо, квасоля важка їжа! Ми не в селі!
А у нас не в лікарні! відчепилася Наталія Петрівна.
Оксана сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи свій живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне щоб не нудило. Але тепер знала: головне втримати розум між двома жінками, кожна з яких хоче «як краще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я буду допомагати». Мама Оксани через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину і приїду». Так у двокімнатній хрущовці оселилося три господині.
Я вагітна, а не хвора, тихо сказала Оксана чоловікові на вухо ввечері.
Я знаю. Потерпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.
А моя?
А твоя може, теж. Може, вони подружиться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спершу у прибиранні. Вранці мама Оксани мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім у покупках. Дитячі боді зявилися в трьох екземплярах на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, кого чекати.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
Я його обрала! заявила свекруха.
А я купила! заперечила Наталія Петрівна.
Та я перша про нього сказала!
А я перша занесла!
Воно буде в моїй кімнаті, рішуче підсумувала свекруха.
З якої причини?! обурилася Наталія Петрівна. Оксана буде годувати в кріслі. Хай стоїть у неї.
Я взагалі-то в кріслі планувала спати після пологів, тихо вставила Оксана. Із малюком.
Навіщо тобі? Ти втомишся! Хай малюк зі мною! скрикнула свекруха.
Або зі мною! не поступалася мати.
А я, вибачте, де?! не витримав Олег. Я ж батько, між іншим!
Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Оксани, ні у свекрухи, ні в Наталії Петрівни.
Де крісло? запитала Оксана.
Переїхало, відрізала свекруха.
Сховано, прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а холод. Мовчки. З різкими поглядами. Олег затримувався на роботі. Оксана їла йогурти у ванній.
Я більше не можу, сказала вона ввечері. Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
Ну вони хочуть допомогти, мялся Олег.
Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я ні.
Тієї ночі Оксана погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
Це що? запитав Олег.
Знімаємо квартиру. Двушку. Світлу. Я вже підписала договір.
Оксано
Я не втікаю від тебе. Я повертаюся до себе. Якщо хочеш поїдемо разом. Якщо ні побачимося на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вийшла з валізою. Унизу біля підїзду стояло крісло-гойдалка. Вязана ковдра, подушка з кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила в «благодійний приймальник». За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою і свіжістю. Оксана розпакувала речі, розставила баночки з кремами, заварила мятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
За три дні приїхав Олег. З рюкзаком.
Там неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря як похорон.
А тут?
Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти не лише мати. Ти людина.
Народився хлопчик. У серпні. Ввечері. Без крісла-гойдалки, але з любовю. Свекруха і Наталія Петрівна приїжджали по черзі. За графіком. З борщами але в контейнерах.
Ми зрозуміли, сказала свекруха. Крісло-то не врятувало.
Головне не гойдати нерви, зітхнула Наталія Петрівна.
А Оксана просто тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А от місце в житті тільки одне. І воно її.
