Мати, свекруха і я на межі
Ти певна, що дитині не зашкодить, якщо ти їстимеш буряк? запитала свекруха, помішуючи борщ.
Мам, вона варить цей борщ уже третій день, зітхнув Ігор. Чи можна просто доїсти й іти на роботу?
Це лікувальний борщ! підняла ложку свекруха. А твоя мати взагалі солить, як з гармати. Така їжа дитині точно зашкодить!
Пробачте, а я виростила трьох, спокійно відповіла Наталія Миколаївна, мати Оксани, дістаючи з холодильника каструлю. І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!
Свекрухо, квасоля важка їжа! Ми ж не в селі!
А у нас не в лікарні! відчепилася Наталія Миколаївна.
Оксана сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи живіт і мріяла, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне щоб не нудило. Але тепер знала: головне не зїхати з глузду між двома жінками, які кожна хоче «якнайкраще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мати Оксани через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину і приїду». Так у двокімнатній квартирі оселилося три господині.
Я вагітна, а не хвора, тихо сказала Оксана чоловікові ввечері.
Я знаю. Потерпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.
А моя?
Твоя може, теж. Може, вони подружаться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спочатку у прибиранні. Вранці мати Оксани мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекції». Потім у покупках. Дитячі бодіки зявилися в трьох екземплярах на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хто народиться невідомо.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
Я його вибрала! заявила свекруха.
А я купила! заперечила Наталія Миколаївна.
Та я перша про нього сказала!
А я перша занесла!
Воно буде в моїй кімнаті, рішуче підбила підсумки свекруха.
З якої нагоди?! обурилася Наталія Миколаївна. Оксана годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
Я, власне, планувала в ньому спати після пологів, тихо вставила Оксана. З малюком.
Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк зі мною! скрикнула свекруха.
Або зі мною! не поступалася мати.
А я, вибачте, де?! не витримав Ігор. Я ж батько!
Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, хором відповіли обидві.
Наступного дня крісло зникло.
Де крісло? спитала Оксана.
Відїхало, відрізала свекруха.
Сховане, прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а мовчанку. Різкі погляди. Ігор затримувався на роботі. Оксана їла йогурти в ванній.
Я більше не можу, сказала вона ввечері. Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
Ну вони хочуть допомогти, мячився Ігор.
Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я ні.
Тієї ночі Оксана погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
Це що? спитав Ігор.
Орендуємо квартиру. Двушку. Світлу. Я вже підписала договір.
Оксано…
Я не втікаю від тебе. Я йду до себе. Як хочеш поїдем разом. Як ні побачимось на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вона вийшла з валізою. У дворі біля підїзду стояло крісло-гойдалка. Вязана ковдра, подушка з кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила в «благодійний приймальник». За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою та свіжістю. Оксана розпакувала речі, розставила баночки з кремами, заварила мятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
За три дні приїхав Ігор. З рюкзаком.
Там неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря як поминки.
А тут?
Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти не лише мати. Ти людина.
Народився хлопчик. У серпні. Ввечері. Без крісла-гойдалки, але з любовю. Свекруха й Наталія Миколаївна приїжджали по черзі. За графіком. З борщами але в контейнерах.
Ми зрозуміли, сказала свекруха. Крісло не врятувало.
Головне не гойдати нерви, зітхнула Наталія Миколаївна.
А Оксана просто тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А місце в житті лише одне. І воно її.
Через два тижні після пологів Оксана вдягла джинси. Вони були трішки вільніші, ніж до вагітності, але головне це не була піжама чи халат.
Схоже, я знову людина, сказала вона, оберПрогулюючись парком, вони трималися за руки, усміхаючись майбутньому, де важливішими за всі суперечки виявились спільні моменти, що їх так ізблизили.
