Все почалося після того, як свекруха втратила роботу. Надія Семенівна працювала у лікарні медичною сестрою не один рік. Скажу, як є, жінка вона різка й дещо грубувата, але роботу свою виконувала справно й нарікань не було. Просто її «попросили» звільнити місце для молодшого покоління.
Свекор працює на будівництві. Які саме роботи він виконує я не знаю, але напевно, що щось важливе, бо зарплатня у нього вдвічі більша за мою. Словом батьки Сашка звикли жити на широку ногу й ні в чому собі не відмовляти.
Життя вчить такої мудрості: «Добре довго не буває». От і в батьків чоловіка так сталося. Іван Григорович впав із драбини, травмував спину, яка до цього його турбувала. Після огляду лікар повідомив невтішну новину, що фізичні навантаження для пацієнта заборонені й настав час подумати про мирну спокійну старість. Працювали Івани Григоровичу заборонили.
Того ж вечора ми з Сашком поїхали до його батьків у гості, провідати батька та допомогти по господарству. Роботи назбиралося чимало, тож довелося затриматися до пізнього вечора. Надія Семенівна покликала до столу. Поклала перед нами все, що наготувала, а потім сіла навпроти й розплакалася.
Іван Григорович такі сцени не любив, тож пішов на двір, а Сашко кинувся обіймати та заспокоювати матір. Я у ці сльози мало вірила. Якщо ця жінка плаче ще й на людях однозначно їй щось потрібно.
Так і є. Надія Семенівна скаржилася, що їм немає за що жити відколи Іван пішов з роботи. Та й у неї пенсія невелика, хіба на комунальні послуги вистачить. Ліки дорогі, продукти дорогі, одяг не дешевий. Сашко слухав, слухав, а тоді заявив:
-Мамо, не хвилюйся! Ми ж з Оксаною обоє працюємо, то вже подбаємо про вас з батьком. Будемо щомісяця віддавати вам частину зарплати
Я мало не подавилася, хотіла стриматися й промовчати, але не з того тіста зроблена, щоб миритися з несправедливістю:
-А ти за мене не розписуйся! Не знаю, які там гроші ти зібрався віддавати, а у мене є плани на власні. Якщо ти забувся, то нам потрібно відкладати на власну квартиру й машина потребує ремонту уже не перший місяць – сам казав. Ми оплачуємо оренду не дешевої квартири, на нас комунальні послуги, так само продукти та одяг. А що як я завагітнію й піду в декретну відпустку? Як ти тоді зможеш забезпечувати й нашу родину і своїх батьків.
Сашко дивився на мене зловісно, очікуючи, що я злякаюся й замовчу. Де там? Я тільки завелася. Все розказала про наболівше й байдуже, що при свекрусі, хай слухає! Коли була нагода у нас купити квартиру за вигідною ціною, то вони відмовилися нам позичити гроші, полетіли на відпочинок майже на місяць. Тепер же ми маємо їх забезпечувати! Треба було раніше думати й відкладати на «чорний» день.
Сашко мого бунту не зрозумів й став сперечатися, що він не збирається залишатися осторонь, коли батьки мало не голодують. Важко уявити собі такий голод, коли у них повна морозилка напівфабрикатів та м’яса. На наші крики відреагував Іван Григорович. Схоже він чув причину сварки й напав на мене, що я невдячна. Вони нас після весілля в себе прихистили, годували, поїли, грошей ні за що не брали, а коли прийшов час відплати, то он яка я!
Знайшли, що згадати. Та я з самого початку не хотіла жити поруч із ними. Це все Сашко, ніяк не міг відірватися від маминої спідниці. Бачили б ви якими гіркими сльозами він плакав, коли ми переїжджали. Свекруха дивилася на мене, як на найлютішого ворога. Ніколи не забудуся цей погляд.
Треба було ще тоді плюнути на все й покинути Сашка. Гарна думка приходить після. Ну нічого, не зробила тоді, то можу зараз. Сказала чоловікові залишатися з батьками й забезпечувати їх хоч до кінця своїх днів. Речі передам на розлучення подам. Більше ні бачити, ні знати його не хочу.
