Ми з дружиною живемо удвох. Мені п’ятдесят шість років, дружині п’ятдесят чотири. Син одружений, мають вони з дружиною донечку Наташу, якій чотири роки. Живуть за три квартали від нас. Внучку ми любимо дуже, часто відвідуємо, обов’язково несемо гостинець. Мала звикла, що ми несемо щось смачненьке, заглядає, що їй дідусь із бабусею принесли.
А нещодавно, в суботу, син завітав до нас, і говорить, — я не один, вам сюрприз, а за ним Наташа стоїть.
– Ми залишимо її на вихідні з вами, а самі до друзів на відпочинок їдемо.
Звичайно ми не проти, адже наша радість — внучечка буде з нами.
На наступні вихідні «сюрприз» повторився, потім як закономірність. Не питають зможемо, чи не зможемо, приведуть, розвернуться і до вечора неділі дітей наших не видно. Так тривало два місяці. Врешті я не стерпів, і в наступний раз затримав сина, і сказав, що мама стомлюється, і на вихідних ми також хочемо відпочити. Від Наташі не відмовляємось, але роки беруть своє. І здоров’я інколи підводить, тому цього разу не можемо посидіти з онукою.
Невістка на нас образилась, не ходить більше, і до себе не запрошує. Син також підтримує її сторону, але ми нічого не зробили, тільки попросили відпочинок. Адже працюємо обоє і майже половину коштів віддаємо їм, допомагаємо як можемо. А одна відмова, і така образа. Врешті решт у невістки також мама є, але до неї внучку не водять на всі вихідні. Вже місяць, як син і невістка не розмовляють із нами, і Наташу не показують. А ми сумуємо за нею.
