Одного разу довелося їхати в автобусі тривалий час. Річ у тім, що мене запросили на день народження до подруги. З великим букетом квітів я сиділа на сидінні в кінці автобуса.
На одній із зупинок зайшла жінка з маленькою дівчинкою на руках. Дівчинці було приблизно півтора року. Вони сіли поруч зі мною. Розговорилися. Їхали вони до тієї зупинки що і я. То була бабуся з внучкою. Вона везе її до себе додому, щоб дівчинка відвикала від мами. Вона до сих пір годує малу, і відучити в себе дома не може. Тому бабуся вирішила допомогти. Два дні в неї й все забуте.
Через деякий час мала почала крутитися і тягати бабусю за кофтину. Вона тихенько, потім все голосніше просила їсти. Дівчинка пробувала підняти кофтину у бабусі, та не давала. Мала розплакалася так, що всі в автобусі почали оглядатися. Жінка, червона мов рак не могла заспокоїти дівчинку, яка постійно твердила «хотю тітю». Сміху повен автобус. А бабусі не до сміху. Їй незручно від того, що не може справитися з дитиною. Мала весь час піднімала кофтину вгору, і твердила одні й ті слова «хотю».
Під сміх пасажири почали пропонувати жінці погодувати дівчинку. Але вона мовчала, тільки встигала осмикуватись. На зупинці я допомогла їй винести сумочку, тому що вона одною рукою держала дівчинку, а другою смикала вниз свою кофту.
