В день мого весілля перед самим вінчанням на порозі церкви нас зустрів мій колишній хлопець та заявив, що ми не повинні одружуватися, адже я вагітна від нього.
Рік тому я втекла від Максима в інше місто. А він ще й досі мене переслідує. Все ніяк не може мене забути. Саме через нього мені довелося покинути рідне місто, а тапер, здається, кінця-краю немає моїм бідам.
Я росла в сім’ї з суворим вихованням. Попри постійні заборони від батьків, я завжди відчувала, що вони мене люблять.
У батьків було велике господарство, тож я допомагала їм. Інколи, я навіть не встигала зробити уроки за домашньою роботою Через те навчалася я в школі посередньо. Мені пощастило, що я мала хорошу пам’ять. Максим був моїм однокласником та постійно давав мені списувати на контрольних та підказував, коли я відповідала біля дошки.
Вищу освіту батьки дати мені не могли, бо у них на це не було грошей. Я не тримала на них зла та все розуміла. Вступила в місцевий технікум. Максим вступив в цей технікум теж, хоч він мав можливість вступити до університету. У нього були заможні батьки та хороші оцінки.
Від кавалерів не було відбою, але найбільш наполегливим був Максим. Я не поспішала робити остаточний вибір. Містечко у нас маленьке. Всі про всіх знали, тож я не бачила серед них свого майбутнього чоловіка. Максим мені не подобався. Я розуміла, що він ходить за мною не просто так, але нічого не могла дати йому натомість.
Проте хлопець не збирався здаватися та відганяв від мене усіх хлопців, а потім пустив чутку, що ми з ним зустрічаємось. Я всіляко це заперечувала, але Максим обманював так правдоподібно, що вірили йому.
Якось в нашому технікумі була дискотека та я пішла на неї з подругами. Максим сильно напився та почав до мене чіплятися. На щастя, на вечорі були присутні викладачі та швидко його втихомирили. Я заспокоїлась та коли йшла додому, Максим наздогнав мене та знову взявся за своє. Я тоді знайшла якийсь предмет та замахнулась ним по голові Максима, хлопець впав та я побігла додому.
Цілу ніч я думала над тим, що ж робити далі. Зранку зібрала свої речі, забрала документи з технікуму та поїхала в інше місто, де проживала моя тітка. Там же я вступила в інший технікум, користуючись тітчиними зв’язками та стала проживати в студентському гуртожитку.
Згодом я познайомилася з Мирославом та він мені дуже сподобався. Цей хлопець був таким, як я уявляла свого майбутнього чоловіка. Ми відразу знайшли спільну мову та почали зустрічатися. Час, проведений разом, здавався хвилинами, а розлука – вічною.
Мирослав запропонував стати його дружиною. Це було наче уві сні та я погодилась.
Ми організували зустріч наших батьків та я дуже хвилювалася з приводу того чи знайдуть вони спільну мову. Мої батьки не дуже компанійські та з недовірою відносяться до нових знайомих. Та знайомство пройшло напрочуд добре. Єдине що мама сказала, що Максим повсюди мене шукає та постійно до них ходить. Я попросила, щоб вони ні за яких обставин не розповідали йому про мене.
Ми почали підготовку до весілля. На той момент я уже закінчила навчання та почала працювати на роботі. Батьки Мирослава прийняли мене наче рідну доньку, навіть квартиру для нас купили.
Весілля вирішили робити скромне в кафе. Запросили лише родичів та найближчих друзів.
При запрошенні я слізно всіх просила ні про що не говорити Максиму.
Не знаю, як він довідався про весілля, але перестрів нас перед церквою. Сказав, що ми з ним зустрічалися і що я від нього вагітна.
– Як таке може бути? – запитав мене Мирослав.
– Ми ж прийняли тебе в сім’ю наче рідну доньку, – ледь стримуючи свій гнів казала мама Мирослава.
– По-перше, ми з Максимом не зустрічалися, по-друге, ми не бачилися уже більше, ніж рік, як я можу бути від нього вагітна?
– Але я нікому тебе не віддам! – кричав Максим, – ти моя і все!
Чоловіки взялися його втихомирювати, здійнялася сутичка, яка закінчилася приїздом поліції.
Цей випадок зіпсував нам настрій, але згодом ми про все забули та насолоджувалися святкуванням. Але я не впевнена, що він більше не з’явиться в моєму житті будь-коли. Може ще приїде в ротдом коли я буду виписуватися і заявить права на мою майбутню дитину. І смішно і плакати хочеться
