Я не пам’ятаю, щоб моя мама була поруч зі мною. Знаю, що в мене є мама, але росла я біля бабусі. До школи я думала, що так і повинно бути, мама є, а виховує бабуся. Та коли йшли в перший, інших дітей за руки вели мами, а мене бабуся. Тоді я вперше запитала у бабусі, чому моя мама не зі мною. Бабуся помовчала, а потім сказала, що любить мене дуже, і як житиме без мене, навіть не уявляє. Більше такі запитання не ставила.
Коли підросла, сама дізналася, чому мама не з нами. Виявляється я живу з татовою мамою, а моя мама вдруге вийшла заміж. Її чоловік проти того, щоб я жила з ними. Поставив маму перед вибором. Мама вибрала його.
Після закінчення школи я навчалася на третьому курсі інституту, коли бабусі не стало. Для мене велика втрата, довго сумувала за нею. Адже вона мені замінила не тільки маму, а й тата. А наразі залишилася одна. Добре, що ще при здоров’ї бабуся переписала квартиру на мене, щоб потім я не переймалася.
І вже через деякий час на порозі моєї квартири з’явилася мама. Вона говорила, що віднині буде жити зі мною. Її чоловік вигнав із дому, то й прийшла. А я закрила перед нею двері. Квартира там її, нехай виганяє чоловіка і поселяється сама. Я при чому? Мама довго кричала під дверима, говорила, що я невдячна. А за що їй дякувати? Що не знаю маминої ласки, що свою дочку проміняла на чоловіка, а наразі від того чоловіка і потерпає?
Я закінчила інститут і невдовзі вийшла заміж за гарного чоловіка. Він мене підтримує в усьому. В нас народилася донечка. Я дивлюсь на неї, і думаю, як можна кинути таку крихітку? Як в дитинстві кинула мене мама.
Як мама живе наразі, не знаю і не цікавлюся. Думаєте, я погана дочка? Можливо. Але мені немає за що соромитися, я нікого не кинула.
