Володимир стояв перед знайомими дверима, намагаючись наважитись подзвонити. У руці він стискав велику торбу з речами, а в кишені куртки брязчали його ж власні ключі від квартири.
Трину дня тому він вийшов звідси після чергової сварки, грюкнувши дверима й кинувши дружині, що «повертатись не має наміру». Тетяна тоді запустила в нього капцями та вереснула, щоб «забирався, куди очі бачать». Звичний сімейний шторм за тридцять років спільного життя.
Але цього разу щось пішло не так.
Він натиснув дзвінок. За дверима застукали кроки, потім почувся голос Тетяни:
Хто там?
Це я, Тетю. Відчини.
Тиша. Довга й незручна.
Тетяно, ти чуєш? повторив Володимир.
Чую, сухо відповіла дружина. І чого тобі?
Як «чого»? Прийшов додому.
Це більше не твій дім.
Володимир онімів. За тридцять років Тетяна ніколи настільки не заходила, навіть у найлютіших сварках.
Тетю, годі лякати. Відчини, поговоримо як люди.
Не відчиню. І балакати не буду.
Та що з тобою? Звідки цей шум та гам?
Сам знаєш звідки.
Володимир справді знав. Три дні тому Тетяна знайшла в його кишені номер телефону, написаний жіночою рукою. Банально: колега з банку «Борисфен» дала контакт щодо наради. Проте пояснити це розлютованій дружині виявилось неможливо.
Тетяно, я ж пояснив! Вчителька Оксана з бухгалтерії. Це робочий номер.
Робочий? Звісно, донісся голос із-за дверей. О десятій вечора «робочий»?
Яка десята? Я ж їй не дзвонив!
Брешеш. Сама бачила в телефоні.
У Володимира серце стукануло. Він дзвонив Оксані, але з зовсім іншого приводу. Її донька вступала до медінституту, а там працював його знайомий обіцяв допомогти. Чисто людський жест, нічого більше.
Тетяно, впусти поясню нормально.
Ні. Кажи звідси.
Володимир озирнувся. На сходовому майданчику могли зявитись сусіди, а соромно виносити родинне лайно на люди.
Гаразд, слухай. Я дзвонив Оксані, це правда. Але не з тієї причини, що ти думаєш. Її донька вступала до Богомольця, де мій приятель працює. Хотів замовити йому словечко.
І ти думаєш, я повірю цій казці?
Це правда!
Правда? А чому тоді мені нічого не сказав? Чого ховався?
Володимир зніяковів. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не через підступність просто не вважав це важливим.
Не ховався. Не вважав потрібним.
Еге ж, «не вважав». А ще що не вважав? Може розповіси, чого ти з нею кави пив у «Цукерні»?
У Володимира холонуло всередині. Звідки Тетяна могла знати?
Звідки ти?..
Галя Горобець бачила. Каже, сиділи як голубки, за рученьки тримались.
Та ми не тримались! обурився Володимир. І сиділи півгодини. Та вгостила кавою за допомогу.
Ой, вгостила? Нині дуже вдячні пішли.
У голосі Тетяни був такий жар, що Володимир зрозумів просто так не впустить.
Тетю, кохана, подумай сама. Навіщо мені інші? У мене є ти, є наша родина.
Була родина. А тепер ні.
Як «ні»? Що ти кажеш?
Саме те. Набридло жити з зрадником.
Який же я зрадник? Нічого такого не робив!
Не робив? А що тоді? Романи крутив?
Володимир притулився чолом до дверей. Розмова зайшла у глухий кут.
Тетяно, поговоримо завтра, коли заспокоїшся. По-людськи.
Не заспокоюсь. І не бажаю бачитись.
Тетя…
Іди до своєї Оксанки. Мабуть, вона тебе впустить.
Та що ти мелеш? Яка Оксана? Мені шістдесят, я дід, у мене онуки! Навіщо мені романи?
А навіщо тоді з бабаб
Володимир раптом усміхнувся крізь сльози адже Тамара колись сама жартувала, що їхні сварки виглядають як дешева мельодрама з каналу «Україна», і обоє мали звичку миритись у такі моменти, коли вже здавалося, шо мости знищені, просто в цей раз її внутрішня самотність виглядала через дверні щілини куди реальнішою за його вигаданих коханок, бо він пригадав, як минулого тижня вона дивилася його старе відео з весілля, коли він ніс її на руках через букет кришталевих килимів липового цвіту, а потім запитала, чи памятає він той грощовий подарунок на 500 євро від тітки Марічки, що так і не прийшлось витрачати на медовий місяць у Карпатах, бо вони купили пилосос замість фотоапарата.
