У зрілі роки діти згадали, що в них є мати, але мені не забути, як вони зі мною вчинили
Минуло багато років, як усе це трапилось, а ніби вчора. Поки чоловік мій захопився молодшою й залишив мене, діти без вагань стали на його бік адже він займав поважну посаду: директор великого харківського заводу, людина знана і вшанована. Мене ж залишили наодинці зі своїм болем. Тривалий час я була для них, ніби порожнє місце, ні дзвінка, ні листа. Мовби мати їм більше не потрібна.
Недавно ж вістка мені дійшла: мого колишнього вже нема серед живих, і ціле його майно, як виявилося згодом, перейшло до нової дружини.
Ось тоді і почали мої діти частіше навідуватися. Та я добре знала не від любові це. Нещодавно донька уже натяками стала заговорювати: мовляв, пора подумати про майбутнє, скласти заповіт. Але жоден з них і не здогадується, який сюрприз я приготувала для них. Вони про все дізнаються лише після моєї смерті.
У зрілі роки діти згадали матір, та я не забуду, як вони зі мною вчинили.
Минули роки, і я відчувала себе відрізаною від світу. Діти дивилися на мене, наче на чужу: різні ми з ними стали, хоч і однієї крові.
Розлучення з чоловіком остаточно відокремило нас. Він був шанованою людиною, за ним і діти пішли і мабуть, вигода перемогла почуття. А я залишилась сама, полишена дружина і вже майже стороння мати.
Я чула, як весело минають їхні вечори: поїздки за кордон, затишні вечері у ресторанах Харкова, нова родина. Пускала сльозу, почувши про це від знайомих наче відчувала кожне слово, як різкий уламок скла в серці.
Та зрозуміла: припиняти жити не можна. Вирішила поїхати на заробітки до Польщі. Давно не відчувала себе настільки вільною й потрібною світу.
У зрілі роки діти згадали, що в них є мати, та я не забуду, як вони зі мною вчинили.
За роки праці зібрала трохи гривень, повернулась додому, зробила в оселі ремонт, купила нові меблі, побутову техніку, відклала на старість.
А діти тим часом облаштовували свої родини весілля гучні, діти, свята. Я чула лише з переказів. Аж тут раптом помер колишній чоловік. Весь спадок його молодій дружині.
Діти залишились ні з чим. Тоді й згадали про мене.
Стали частіше навідуватися з гостинцями. Привозили шоколадки, яблука, питали про здоровя. Я зустрічала їх чемно, посміхалась, але в глибині душі відчувала: кожен має на думці своє.
Мені вже 72 роки при здоровї і життєрадісна. Донька нещодавно почала знову натякати: «Мамо, може, пора задуматися про заповіт, про майбутнє?». За тиждень завітала онука, яка нещодавно вийшла заміж:
Бабусю, чи не самотньо тобі тут одній? допитувалася уважно.
Ні, мені тут добре й затишно, відповіла я.
У зрілі роки діти згадали, що є в них матір, та я завжди памятатиму, як вони зі мною вчинили.
А квартира така велика не здавалась вона. Напевне, важко самій господарювати? Може, ми з чоловіком до тебе переїдемо? І тобі компанія, і нам легше не треба за оренду платити.
Я всміхнулась. Їхні наміри були прозорі як сльоза.
А хто сказав, що безоплатно? спокійно відповіла я. Зроблю вам гарну знижку.
Онука спантеличилась. Очевидно, чекала, що відкрию двері навстіж: «Беріть усе, чого мені жаліти». Але мій вирок уже було винесено.
Ще кілька років тому я склала заповіт: після моєї смерті квартира буде продана, а гроші підуть на допомогу важкохворим дітям.
Коли донька дізналася, розлютилася казала, що я несправедлива, забираю майбутнє у своїх онуків. Син одразу зявився, заговорив обережно готовий і доглядати мене, аби тільки Але їхній раптовий прояв «любові» вже не мав наді мною сили.
А ви би дали онуці пожити у своїй квартирі на моєму місці?
