У старості років мій син перестав зі мною розмовляти. Він знову повернувся до жінки, яка вже колись розбила йому сердце.
Кожна матір мріє для своєї дитини лише про найкраще. Щоб поряд була кохана людина, щоб робота додавала радость, а життя йшло без болю й розчарувань. Але, як часто буває, діти нас не чують, роблять ті ж самі помилки, наступають на ті ж самі граблі. Так сталося й з моїм старшим сином. Після розлучення він, здавалося, усе зрозумів. А потім — знову крок у ту саму прірву.
Коли він ще був молодим і повернувся після навчання, познайомився з дівчиною на ім’я Соломія. Наш невеличкий городок на Вінниччині швидко доніс до мене чутки: про неї йде погана слава, багато хлопців, постійні скандали з батьками. Але я вирішила — дам шанс. Адже я ж мати. Побачити Соломію — означало зрозуміти, хто заволодів серцем мого хлопця.
Я вимила до блеску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жуючи жуйку, з зухвалим поглядом і викликаючою поведінкою. Ні тобі «добрий день», ні поваги в словах. Залишила враження людини, якій глибоко байдуже на інших.
Багато хто тоді питав мене: «Ганно, та ти що, не бачиш, у яку історію він лізе?» Бачила. Звичайно, бачила. Але Тарас тоді був засліплений. За місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Соломії все оплатили. Я мовчала. Я сподівалася, що кохання зробить її кращою.
Та чуда не сталось. Соломія не готувала, не прибирала, замовляла їжу додому, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Аж поки вони не розійшлися. Тихо. Без скандалів. Через півроку.
Я бачила, як він страждав. Замикався. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову як матір — намагалася йому допомогти. Познайомила його з донькою своєї давньої знайомої. Розумна, добра, спокійна. Не красуня, але з душею й серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялися, будували плани. Я вже уявляла собі, як буду няньчити їхніх онуків. Але…
Соломія повернулась.
Спочатку дзвонила. Потім приїжджала. Потім Тарас знову почав зникати. Одного дня він прийшов до тієї дівчини — до тієї, що допомогла йому піднятися — і сказав, що вони «різні люди». А ще через тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Соломії.
Я не повірила своїм вухам. Питала: «Навіщо? Адже вже було! Ти ж знаєш, чим це закінчується». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мамо, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, що ночами не спала, що тримала його за руку, коли він не мав сил підвестися з ліжка. Заради кого? Заради той, що колись розбила його. Заради тієї, яку навіть власні батьки не можуть виправдати.
Я б не пішла. Я знаю. Але почути це — було ніби отримати ляпаса.
Тепер я часто думаю: у мене було два сини. А зараз — один. Хоч обидва живі. Просто один із них — сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що я була чесною? За те, що хотіла вберегти його від болю?
Кажуть, не можна відмовлятися від дітей. Щоб не сталось. Але що робити, коли дитина сама викреслює тебе, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це тягар, який він скидає, як непотрібний вантаж?
Я не проклинаю. Я не серджуся. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він розплющить очі. Втомилася сподіватися, що одного дня він скаже: «Мамо, ти мала рацію». Я більше не чекаю. Мій молодший син — поруч. Він допомагає, дзвонить, приїжджає. У нього є родина, у нього є совість.
А в Тараса — лише Соломія…
