Можливо мені варто було б помітити набагато раніше, що моя дочка ступила не на ту стежку. Зараз згадуючи її я починаю розуміти всі ті тривожні дзвіночки на які натякали мені подруги та знайомі. Але я не хотіла нічого бачити та відмовлялася їх слухати. Мій чоловік помер рано. Я одна виховувала дочку як могла. Постійно намагалася знайти собі нового чоловіка. А за цим й не помітила, як дочка зв’язалася з поганою компанією. Вона почала курити, потім у діло пішов алк _оголь.
У двадцять два вона завагітніла. Тоді я схаменулася та побачила у якій жахливій ситуації ми опинилися. Її батько, хоча дочка не впевнена хто саме батько мого онука, одразу відмовився від дитини. Мені силою доводилося тримати дочку вдома під час вагітності, щоб вона не вживала.
Пологи виявилися важкими. Моя Оксана не витримала їх й померла. Лікарям чудом вдалося врятувати малюка. Він народився абсолютно здоровим. Без жодних відхилень. Але тут постало питання опіки. Виходило, що батьків у дитини не має, на перший час мені дозволили його взяти до себе поки я не отримаю всіх документів. Проте у моєму віці та матеріальному становищі це виявилося майже не можливо. Для соціальних служб вагомим питанням був мій похилий вік та мінімальна пенсія, більша частина якої йшла на ліки. Як люди вони розуміли мене та повністю були на моєму боці, але як бюрократи не мали жодного права залишити дитину зі мною.
Вихід прийшов зненацька. Поряд з моєю квартирою мешкала родина. В них не було дітей. Одного вечора вони прийшли до мене з тортиком та запропонували разом попити чаю. Молоді люди довго не знали як почати розмову. Загалом моя сусідка-подруга розповіла їм про моє нещастя. Вони вирішили запропонувати мені всиновити мого онука. Виявляється, що через проблеми зі здоров’ям жінка не може народити вже багато років, а черга у дитячих будинках така велика, що вони вже й не сподіваються отримати дитину.
Спочатку мене шокувала їх пропозиція. Проте послухавши їхні докази я зрозуміла, що й сама не маю іншого виходу. А так я хоча б щодня бачитиму свого онука й буду брати участь у його виховані. Несподівано для себе я дала згоду. Вже наступного дня подружжя зайнялося всіма документами. За місяць справу було залагоджено й вони офіційно стали батьками мого Артемчика.
Зараз хлопчику вже шостий рік. Він називає мене бабусею та щодня проводить у мене більше часу ніж у батьків. Ми всі стали однією родиною. Й важко повірити, що поєднало нас горе, хоч й для кожного різне.
