Я у родині пізня дитина. Моєму старшому братові Руслану було 20 років, коли мама повідомила про своє цікаве положення. Так склалося, що через значну різницю у віці ми з братом не часто вели змістовні розмови й лише обмінювалися привітаннями з особливих нагод.
Власне кажучи, коли мені виповнилося два роки Руслан уже переїхав жити окремо разом зі своєю дівчиною. Мама часто говорить, що у них набагато комфортніше життя, ніж у нас. Я не звертала на це уваги, поки не переконалася особисто. Брат влаштовував новосілля в честь переїзду у власний будинок. Ми були у списку запрошених.
Нас зустріли у чудовому, просторому двоповерховому будинку. Свіжий новомодний ремонт, вишукані меблі та гігантські люстри, що звисають з височезних стель. Нам провели екскурсію. Навіть не можу сказати точно скільки кімнат було у будинку.
Елегантність їхньої оселі доповнює присутність п’яти величних породистих котів «Мейн-кунів», які вільно розгулюють по своїх апартаментах. Кожен котик має власну розкішну лежанку, іменну миску, іграшки та вишукані нашийники. Щоб ви розуміли у них навіть є особиста ванна та шампунь!
Хоча їхня резиденція випромінює атмосферу величі, вона не є бездоганно доглянутою, значною мірою завдяки котам, які мають повну свободу дій, щоб досліджувати кожен куточок і щілину.
Ці любі господарям котики можуть вилізти на обідній стіл або кухонну тумбу. А коли я побачу у своїй тарілці котячу шерсть, господиня лише веселим тоном застереже: “Не хвилюйтеся, вони у нас привиті!”. Мені здається, що вони ставляться до цих тварин з особливою турботою та любов’ю, навіть більше, ніж деякі батьки до своїх дітей.
Коли ми вперше зайшли до їхнього будинку й сіли на диван, один із котів миттєво плигнув на руки матері. Вона страшенно злякалася, а ця пухнаста тварина ще й прийнялася точити об неї свої кігті. Спочатку господарі не звернули на це уваги, і врешті-решт забрали свого улюбленого вихованця без жодних докорів. Я була вражена такою поблажливістю, але на цьому все не закінчилося.
Поки ми розмовляли, господиня будинку раптом схопилася і поспішила на кухню. Апетитний аромат курятини, що пронизував будинок, призначався не нам, гостям, а котам. Кожен улюбленець отримав щедру порцію цього делікатесу. Такі шматки м’яса зазвичай приберігали для особливих випадків, а тут їх роздавали котам.
Я не могла не відчути здивування. Коти Руслана жили й харчувалися набагато розкішніше, ніж його рідні. Хіба ж він не знає, що батьки мало заробляють й ми не можемо собі дозволити багатьох речей? На суму, яку він витрачає лише на їжу для своїх котів, можна було б прогодувати нас цілий тиждень. Можливо, брат міг би поширити свою щедрість на свою сім’ю, замість того, щоб балувати улюблених котячих друзів.
Як ви вважаєте, чи варто попросити його про допомогу?
