-Ірко, я такий голодний, що готовий з’їсти слона – кричав чоловік з коридору, щойно повернувшись з роботи.
«Слона – це добре й голод тільки на руку» – подумала я про себе й почала насипати чоловікові макарони.
-Це що вермішель? – розчаровано запитав він, дивлячись у тарілку.
-Ти дуже спостережливий – зауважила я.
-А що до макаронів? – з надією в голосі допитувався Вітя.
-Ну тут є цілих два вибори: кетчуп або майонез – запропонувала я.
-Ти що знущаєшся з мене? Я чоловік й повинен добре харчуватися! Я хочу м’яса!
-А я на Мальдіви! Ти можеш реально дивитися на речі? Ти дав мені тисячу гривень три дні назад. Сказав, що це на підгузки, дитячу кашу, продукти й мої особисті потреби. 500 гривень пішло на дитину ще 500 на крупи, цибулю, моркву й картоплю. Яким таким чарівним чином я повинна була ще й виділити гроші тобі на м’ясо?
Вітя дивився на мене так, наче вперше побачив. Він підбирав слова, якими хотів боляче вжалити, але прокинувся Арсен і я побігла до дитини. Коли повернулася на кухню, Віктора вже не було. До ворожки не ходи, я знала, що він побіг до своєї матусі.
Алевтина Степанівна жила у будинку навпроти. Вона пенсіонерка, але мала підробіток – займалася репетиторством. Жила без чоловіка, Вітю виховувала сама. Коли не прийдеш до неї в гості, а свекруха завжди якимись смаколиками пригощає. Правди ніде діти, готує мама чоловіка дуже смачно. Не хочу хвалитися, але і я від неї не відстаю. От тільки є різниця в тому, коли в тебе є з чого зготувати й коли вибір продуктів обмежений.
Вітя чоловік цікавий. Він вирішив, що моя декретна відпустка ніяким чином не вплине на наш рівень життя. Цікаво, як він собі це уявляв. Ось я народила сина, посиділа з малим 6 місяців й повернулася на роботу. А дитину куди подіти? Чи може він розраховував на тих 860 гривень щомісячних виплат на малого.
Словом додому Вітя повернувся пізно вночі. Досі розсерджений, але принаймні не голодний. Я ж давилася макаронами з кетчупом й нічого, з голоду не померла. Наступного дня чоловіка не влаштувала гречка з салатом із капусти. Тож він знову побіг вечеряти до своєї матусі. На третій день Алевтина Степанівна сама зателефонувала до мене, щоб покритикувати. Мовляв, що ж я за жінка така, яка не може приготувати їсти чоловікові. Як взагалі бідолашний Віктор зі мною живе.
Знаєте я така жіночка, що пальця в рот не клади, відкушу по самі лікті. Сваритися у відповідь не стала, вчинила інакше. Взяла малого Арсена, великий пакет й пішла до свекрухи на гостину. Вона не очікувала, але у квартиру впустила. Поки Алевтина Степанівна няньчилася з Арсеном я по-хазяйськи пішла на кухню, відкрила морозильну камеру й почала складати у пакет заморожене м’ясо.
-Ти що це робиш? – запитала свекруха.
-Ну ви ж самі переймаєтеся, що син сидить голодний, бо погана дружина не може приготувати їсти. Я то можу, але немає з чого. Вітя цього вперто розуміти не хоче ще й ви допомагаєте жити, тож я й знайшла вихід із ситуації.
М’ясо свекруха видирати не стала, але попросила більше так не робити, натомість пообіцяла у наші стосунки не лізти. Ввечері Вітя отримав своє м’ясо й довго вихваляв мої кулінарні вміння, але коли почув звідки я взяла м’ясо, змінився на обличчі.
Тепер чоловік не настільки жадібний. Виділяє зі своєї зарплатні окрему тисячу на м’ясо, тож конфузів не виникає. Вечеряє Вітя вдома, свекруха більше не повчає, а я можу спокійно спати вночі, знаючи, що змогла догодити коханому. (Можна подумати раніше я дуже переймалася з цього приводу). Так що дівчатка, якщо колись були на моєму місці, маєте лайфхак, де можна затаритися абсолютно безплатно.
