Доки памятатиму запах свіжих троянд на тому весіллі. Білоручна скатертина, дзенькіт кришталевих келихів, гомін гостей ніщо не заглушило того, як крихітною почувалася Соломія.
Вона Соломія Коваленко не росла в достатку. Два боки в університеті, часто без обідів заради оренди. Мати прибиральниця, батько слюсар. Любові було повно, але бракувало іншого стабільності.
Потім вона зустріла мене, Богдана Шевченка.
Мене ЗМІ кликали «Олігарх у кросівках», бо я вважав за краще їх від італійських лоферів. Ми зустрілися у книгарні у тихому куточку Львова. Вона працювала там, здобуваючи магістерку з педагогіки. Я зайшов по книгу про архітектуру, а ми дві години говорили про Шевченка й Франка.
Не казка. Нас розділяли прірви. Вона не знала смаку дорогих коньяків, я не знав життя з гривні на копійку. Але ми знайшли любов, терпіння та гумор.
Коли я зробив пропозицію, батьки були ввічливі, та в їхніх очах читалось: «Не така». Для матері, Лариси, Соломія була «бідною родичкою», що «зачарувала» сина. Сестра, Олена, поступала гірше ігнорувала її.
Та Соломія вірила: колись приймуть. Що любов зруйнує стіну.
Та настало весілля Олени.
З банкіром Ярославом чоловіkiem з яхтою «Зоря» та відпочинком у Туреччині. Гості вся вища еліта. Ми щойно повернулися з волонтерства в Молдові та встигли на садибу десь під Києвом.
Лихо почалося миттєво.
«Соломіє, чи не могла б ти допомогти розкласти прибори?» солодко промовила Олена, схопивши її в дверях.
«Так, але ж це завдання весільного планера?»
«Ох, вона заклопотана. Ти ж так добре вмієш організовувать. Це на хвилинку».
Ті «хвилинки» стали годинами.
Вона складала серветки, переносила коробки, розставляла гостей бо Олена стверджувала, що «вона вміє знайти нейтралітет». Бояришни дивилися на неї, як на обслугу. Ніхто не поцікавився: чи хоче води, чи відпочинку.
На репетиційній вечері Лариса посадила її за стіл з охороною на три столи від мене.
Соломія сміялася крізь сльози. Боялася публічної сцени.
Вранці, надіваючи скромну рожеву сукню, вона шепотіла: «Лише день. Хай має його. Ти виходиш за кохання цього досить».
Але далі краплина переповнила.
Під час бенкету вона йшла до головного стола, як Олена її перехопила.
«Кохана, торкнулася вона Соломії маникюром, фотографам потрібна симетрія. Стіл вже повний. Ти б не допомогла подати десерти?»
«Ти хочеш, щоб я розносила торт?»
«Лише для кількох фото. Обіцяю, потім сядеш».
Саме тоді я побачив її здалека. Мене відволік родич. Не почув, не помітив.
Та Соломія завмерла. Побачив: румянець сорому й вираз болю. Ще мить і вона погодилась би. Але раптом хтось штовхнув її, обливши шампанським сукню. Олена ж лише подала серветку.
Тут я вже стояв за спиною.
«Що тут?» мій голос був тихим та з твердиною підкладкою.
Олена обернулась з посмішкою: «Богдане! Ми лише просимо Соломію рознести торт. Вона ж така «працьовита» це її стихія».
Я глянув на серветку в руках Соломії, на пляму на сукні.
І тоді все зупинилось.
Я підійшов до мікрофона, постукав. Зал занімів.
«Сподіваюся, всі насолоджуються весіллям, почав я. Олено та Ярославе, вітаю. Місце чудове, страві прекрасні. Але перед порізкою торта мушу дещо сказати».
Серце впало мені під ноги. «Багато з вас знають мене як Богдана Шевченка з ТОПу Forbes, зі статками. Та це ніщо проти жінки, яку кохаю. Жінки, що стоїть тут».
Я узяв Соломію за руку. «Це Соломія Коваленко. Моя наречена. Вона геніальна, чуйна і працює більш за всіх. Та сьогодні з нею поводились як з обслугою. Як з тінню».
Тиша.
«І це неприпустимо. Не лише тому, що вона моя любов, а тому, що це блюзнірство. Ніхто не має бути приниженими серед тих, хто знає про любов. Тож якщо моя присутність тут сприймається як схвалення я не схвалюю».
Щелепа Олени схопилась. Лариса поблідла. Я повернувся до Соломії: «Ти гідніша цього. Ходімо».
Ми вийшли. Наодинці.
Але навіть ці розкішні прикраси не могли приховати зменшеного вигляду моєї Соломії, яку зустріли як служницю з першої ж миті на майданчику біля каплиці, де леді Олені нашій ледве кивнула й одразу доручила розставляти прибор на столи.
(But even these luxurious decorations couldn’t hide my Solomiya’s diminished posture, greeted as a servant from the very first moment at the chapel grounds, where Mrs. Olena barely nodded at us and immediately assigned her to set the tables.)
