Минуло вже багато літ з того літа, як ми з родиною відпочивали в селі під Черкасами, і привезли туди з Києва кота Семена. В селі вже мешкав його брат по крові Лемур. Очі Лемура завжди були трохи вибалушені, через що й дістав своє прізвисько. Знаєте, у наших краях до таких речей ставляться напрочуд просто, без зайвих церемоній.
Семенові на початку довелося несолодко. Незважаючи на те, що був він невеликого зросту, Лемур одразу заходився влаштовувати між котами старшинство. Відганяв Семена від комори й сердито шипів, немов сердита кума на сільському базарі.
Та одного разу Лемур зробив типову помилку кожного забіяки вирішив, що йому все дозволено, і зустрів Семена у відкритій сутичці. Семен вдавав байдужість, відмахуючись лапою наче панянка віялом, а тоді ненароком дав братові правий гак: Лемура потім довелося діставати з відра для сміття.
Так, зовсім випадково і геть не героїчно, Семен став головним серед місцевих мурчиків. У селі до котів відносяться виключно з практичної точки зору: рятувала Семена від польових робіт лише зимова стужа.
Годування тут процес творчий, точний розклад годин і тарілки зі срібними слідом усе залишилось у київських спогадах. І якщо в місті Семена годував навіть камердинер і звав до столу, то в селі вчасний обід справжній подарунок долі.
Від змін Семена швидко подолала спрадавна інстинкти. Неоднократно я заставала його вночі, як він стоїть на плиті й пхає писочок у каструлю. Лемур тим часом стояв біля табуретки на варті, шипів та сигналізував про мій прихід. Семен неспішно повертався до мене й промовляв до брата: «Цього не бійся, це свій. Бачив би ти, як він уночі по холодильнику нишпорить».
Одного дня ми вирішили, що Семен вже освоївся, винесли його у двір і посадили просто у сніг. Коли Семен обернувся до нас, його морда була вся вкрита білим снігом, а в очах стояла печаль за даремно прожитими днями як то буває у героя старого кіно. Відтоді на двір ми його більше не випускали.
Якось під вечір до мого сина Андрія завітали хлопці-сусіди. Ми всі розташувалися в тісній, затишній вітальні, а я читав їм уголос Гоголя, саме «Майську ніч». Щойно дійшли до уривку про мачуху, яка обернулася в чорну кішку і крадеться зловісно, як двері з протяжним скрипом раптом відчинилися, і в кімнату поважно заскочив Лемур.
На наше лихо, Семен таки навчив брата своїм фірмовим прийомам відчиняти лапою будь-які двері. Вітальня була мізерна, але ми з дітьми примудрилися розбігтися кожен у свій куток. Одного хлопчика потім дістали з хвіртки: врятувала його лише бабуся, яка славилася своїми пирогами.
Ах так, ледь не забула: Лемур абсолютно чорний, мов ніч без зорі. Справді, нечасто класика може справити на сучасних дітей таке враження, як того вечора у нашій сільській хатині під ЧеркасамиВідтоді вечори у тій хаті більше не були такими, як колись. Чорний Лемур й Семен, майстер відчиняти двері до будь-яких кімнат та сердець, стали невідємною частиною кожної родинної історії. То вони, мов двоє непроханих гостей з іншого виміру, вривалися туди, де пахло пирогами й підлітковим сміхом, і враз наводили чудернацький порядок котячий, не схожий на жоден інший.
Час минав, село прокидалося під гомін птиці й світанковий спів, а наші коти все так само вигадували собі пригоди й змушували нас посміхатися навіть у найпохмуріші дні. Якось Андрій, вже доросліший і загартований, жартував, що Семен і Лемур нагадують про невидимий звязок між братами, між містом і селом, між минулим, що вже відцвіло, й сьогоденням, що щотріщить радісно, мов котяча лапа у нічній каструлі.
Може, тому ми й досі згадуємо ті черкаські вечори зі сміхом і легким здриганням бо щоразу, коли двері скриплять у темряві, хтось із нас підсвідомо чекає: зараз увійдуть наші незрівнянні нічні вартові. І хто зна, може насправді, в кожному домі є свої Семен і Лемур просто треба вчасно почути їхні легкі кроки за дверима і не злякатися побачити дива навіть у найзвичайнішій сільській ночі.
