На відпочинок у село ми прихопили з міста кота Семена. У селі живе його рідний брат Левко. Прізвисько таке, бо в Левка очі вирячені так, ніби зараз вилетять, прямо як у знаменитого персонажа з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Тут, у селі, на церемонії особливо не розмінюються.
Спочатку Семену довелося несолодко. Хоч і маленький, Левко влаштував брату справжню армійську дідівщину: відганяв його від припасів і так люто шипів, як якась зірка на ток-шоу у прямому етері.
У певний момент Левко зробив класичну помилку кожного сільського зарозумілого повірив у власну непереможність і кинувся на Семена. Семен, з виглядом справжнього шляхтича, байдуже відмахувався від нього лапкою, мов би говорив «ой, залиш це, пане граф». Та раптом випадково влучив лапою так, що Левка потім довелося витягати зі смітника.
Ось так, зовсім випадково і по-простому, Семен став головним котом у селі. Взагалі тут до котів ставляться суто практично: від сільських робіт Семена врятувала тільки зима.
Процес годування тут креативний і суто спонтанний. Семен довго не міг змиритися: у Києві він їв майже під дзвіночок, йому навіть прислужник миску подавав. А тут як піде. Від стресу у Семена миттєво проснулися всі інстинкти: щоночі я знаходив його із головою у каструлі на плиті. Поруч на табуретці Левко стояв на варті і нервово шипів, попереджаючи брата про мою появу.
Семен ледь повертав голову, байдуже нявчав Левку: «Цього не бійся, він свій. Такий самий лазить поночі до холодильника то ще той мишолов».
Одного разу ми вирішили, що час Семену виходити у двір. Винесли, посадили у сніг. Семен обернувся до нас зі сніжною мордочкою і таким поглядом, ніби все життя прожив не так. Прямо як у відомих сценах з Богданом Ступкою. Більше ми його на вулицю не випускали.
Якось ввечері до Артема (це наш син) завітали місцеві друзі. Влаштувалися в тісній кімнатці, я дітям читав Гоголя «Майську ніч». Коли дійшли до уривку про мачуху, яка обернулась на чорну кішку й шкрябає пазурями, двері до кімнати з жахливим скрипом відчинились і вбіг Левко. Семен таки навчив брата своїм фірмовим трюкам лапою відкривати будь-які двері.
Кімната маленька, але ми з дітлахами встигли порозбігатися хто куди. Одного хлопця потім виловлювали з фортки добре, що бабуся була поряд, врятувала й не дала звалитись надвір. А ще Левко в нас до того ж зовсім чорний, наче жабороняний. Погодься, не щодня класика Гоголя так впливає на сучасних дітлахів.
