— Тепер ми на «ти», — тихо промовив Олег прямо до вуха. Наталя відчула його подих на скроні. По шкірі пробігли мурашки…
— Оленко, подивись, чи є хтось у коридорі? Хочу сьогодні піти раніше. У мами день народження, — сказала Наталя.
— Зараз, Наталю Ярославно. — Молода симпатична медсестра підвелася зі столу, відчинила двері кабінету і виглянула в коридор. — Більше нікого немає, Наталю Ярославно. І за записом усі пройшли, я перевірила, — посміхнувшись, повідомила Оленка.
— Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра чи нехай йде до сусіднього кабінету, до Ганни Павлівни.
— Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтесь, — заспокоїла Оленка. — Завідувачка поліклініки у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.
— Дякую. Що б я без тебе робила? — Наталя взяла сумку, оглянула стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Оленко.
— До побачення, Наталю Ярославно. Ой, поспішіть, он як затемніло, ось-ось дощ почнеться.
— Так? А мені ще квітів треба купити. Ну, я побігла, — сказала Наталя, виходячи в коридор.
Вона швидко переодягнулася, дощовик надягала вже на сходах.
— Наталю Ярославно, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.
— Вітаю. Можете до завтра почекати? Я спішу, — поправляючи комір дощовика, відповіла Наталя, направляючись до виходу.
— Наталю Ярославно, Марічка тільки вас слухає. Зайдіть, поговоріть з нею, заспокойте. Увесь час плаче, — поспішно говорила жінка, не відстаючи від Наталі.
— Завтра в мене прийом увечері, вранці на виклики піду й зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. — Наталя вийшла з будівлі поліклініки, зійшла з ґанку й глянула на небо.
Величезна чорна хмара насувалася на місто. Здавалося, зараз своїм величезним черевом вона зачепить дахи, лусне й обрушить потік води на місто.
Коли Наталя підійшла до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали на її плечі. Варто було стати під навіс, як дощ посилився.
— Не хвилюйтесь, я добре запакую букет, — сказала продавчиня квітів.
Поки вона запаковувала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Наталя з тривогою спостерігала, як від зупинки один за одним від’їжджають автобуси. Нарешті вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову букетом.
Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася одна Наталя. Добре, що хоча дах був. Парасольку вона забула й, доки добігла до зупинки, порядком промокла.
Автобуса все не було. Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Марічки, — пізно жалкувала Наталя за свою поспішність. Вона здригнулася від холоду й відійшла глибше під навіс. Повз проносилися машини, розбризкуючи швидко утворювані на дорозі калюжі.
«Де ж він застряг? Як невчасно цей дощ», — думала Наталя, дивлячись у бік, звідки мав приїхати автобус. Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Наталя з заздрістю подумала, ось би в неї була така машина. «Добре мати авто, не треба чекати автобуса…»
Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, і Наталя побачила чоловіка. Вона не відразу зрозуміла, що він звертається до неї.
— Сідайте в машину. Там аварія, автобуси стоять.
Поки Наталя вагалася, чоловік відчинив двері. Вона сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло й сухо. Навіть шуму дощу не було чути.
— Вам куди? — спитав чоловік, дивлячись на Наталю.
Приблизно її віку, симпатичний, у діловому костюмі. Наталя зніяковіла. «А я схожа на мокру курку».
— На вулицю Шевченка, — сказала вона.
— Добре, мені в той же бік.
Від чоловіка віяло такою впевненістю й чоловічою харизмою, що Наталя обережно на нього поглянула. На маніяка не схожий, представницький, очі розумні. «Йому тільки у серіалах героїв-коханців грати», — подумала вона. Машина плавно рушила, непомітно набираючи швидкість. У салоні приємно пахло шкірою й його дорогим парфумом. І безперервно щось пікало.
— Пристебніться, — попросив чоловік.
Наталя довго й незграбно пристебнулася, потім поправила букет на колінах.
— Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? — спитала вона, дивлячись, як склоочисники ритмічно змітали з лобового скла струмені дощу.
— Як і казав — аварія. Автобуса довелося б чекати довго. А ви з квітами, значить,
