**Записано в щоденнику**
Сьогодні був такий дивний день. Вийшла з кабінету, побачила, як під’їхав ліфт, і люди почали заходити всередину.
— Зачекайте! — гукнула я й кинулася бігти.
Після роботи, як і вранці, ліфт у нашому будинку — справжнісінький дефіцит. Я встигла застрибнути в останній момент, трохи потеснивши людей. Притиснулася спиною до дверей, щоб вони зачинилися, а обличчя опинилося майже на грудях чоловіка, що стояв попереду. Від нього приємно пахло парфумами.
— Вибачте, — пробурмотіла я, відвернувшись.
— Нічого страшного.
Так ми й доїхали до першого поверху, тісно притулившись один до одного.
Коли двері відчинилися, я зробила крок назад, але він ледве встиг підхопити мене за руку, щоб я не впала, і одвільно відвів убік, ніби танцювали. Перш ніж я встигла подякувати, поруч з’явилася подруга Оксана.
— Додому? Підвезу.
Я відволіклася на неї і навіть не розгледіла того чоловіка як слід.
— Ні, дякую, пройдуся пішки, провітрюся.
На вулиці моросив дощик, люди йшли під парасолями.
— Дощ. Стой тут, зараз під’їду.
— Окс, я пішки. — Дістала з сумки власну парасолю.
— Ну як знаєш, — з підозрою подивилася вона на мене й поїхала.
Я попрощалася, розкрила парасолю й злилася з натовпом колег, що спішили додому. Але мені не хотілося нікуди йти. Хотілося просто бути наодинці зі своїми думками.
Парасоля лише заважала — постійно треба було ухилятися від чужих, щоб не зачепити. Я закрила її й сховала назад. На деревах набрякли бруньки, а десь вже пробивалося молоде листя. Такий короткий момент, коли все тільки починається…
Іду й думаю: як так вийшло, що я знову помилилася? Не там і не з тим. Живу у квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Без іпотеки, без кредитів. І саме ця квартира приваблювала до мене не тих чоловіків. Занадто пізно я це зрозуміла.
Ось і тягну час, йду пішки, лише б не повертатися додому, де мене чекає Вітя. Хоча ні, не мене — вечеря, яку я йому приготую. А починалося ж так гарно…
***
Ми з мамою жили одні. Тато пішов, коли мені було дев’ять. У десятому класі мама знову вийшла заміж. У квартирі з’явився чужий чоловік, а я звикла ходити вдома в шортах і топику. Мама дорікнула мені: мол, не годиться виставлятися перед дорослим чоловіком напівголою. Я й так його стеснялася, а тепер взагалі не виходила з кімнати без потреби. Врятувала бабуся — запросила мене до себе, щоб «молоді звикли одне до одного». Всі лишилися задоволені.
Коли я вчилася на першому курсі, бабуся померла, і я опинилася сама. В університеті мені подобалися Сашко. Дівчата крутилися навколо нього, як метелики. Яка в мене була надія сподобатися спортсменові та красунцеві? Але одного разу на лекції він сів поруч, а потім провів мене додому.
Через місяць Сашко вже жив у мене. Мама намагалася переконати мене, що нічого доброго з цього не вийде, але я не хотіла слухати. Я ж не заважала їй влаштовувати особисте життя, от нехай і в мене не лізе з порадами. Я доросла, кохаю, і в нас усе буде добре. Словом, ми з нею посварилися.
Майже два роки ми прожили з Сашком, майже як сім’я. Навчання добігало кінця, залишалося лише захистити дипломи. Я була впевнена, що він зробить мені пропозицію, що ми одружимося. Але дипломи отримані, випиті, а пропозиції так і не було. Більше того — Сашко сказав, що їде.
— Додому? — спитала я. — Коли повернешся?
— Не повернуся. Спочатку додому, потім до Києва. В мене там дядько, запрошує на роботу.
— А я?
— Іро, ну що ти починаєш? Нам же було добре, так? Я тобі вдячний, що прихистила мене, врятувала від гуртожитку. Але я мушу рухатися далі. Не хочу одружуватися зараз. Хочу будувати кар’єру, купити квартиру, подорожувати. Я ж тобі нічого не обіцяв, чи не так?
— Ми ж могли б поїхати разом…
— Ні.
Він говорив, а я дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знаю. Плакала, говорила про любов, просила залишитися.
— Я тебе не кохаю. З тобою було зручно жити. Ти гарна добра дівчина, знайдеш нормального хлопця, вийдеш заміж, народиш дітей. Але мені таке життя не потрібне, принаймні зараз. Дякую тобі, але наші шляхи розходяться.
Він пішов, а я три дні ридала в подушку. Приїхала мама, не стала докоряти, не нагадувала, що попереджала, просто пожалувала й заспокоїла. Найгірше було те, що Сашко не кохав мене, як я думала, а просто користувався мною та моєю квартирою.
***
Я довго відходила після цієї невдалої історії, ні з ким не знайомилася. До того ж на роботі переважно були жінки.
На автобусній зупинці я часто бачила одного хлопця. Ми їхали одним маршрутом, декілька зупинок разом. Згодом почали посміхатися один одному, вітатися, навіть перекидатися кількома фразами. Мені подобалася наша легка, ні до чого не зобов’язувальна знайомість.Вона усміхнулася й подумала, що, можливо, щастя вже чекає на неї за наступним поворотом.
