На поводу у серця
Соломія вийшла з кабінету, побачила, що під’їхав ліфт і люди почали заходити всередину.
— Почекайте! — гукнула вона і кинулася бігом.
У кінці робочого дня, як і зранку, ліфт важко впіймати. Соломія вскочила всередину в останній момент, дещо потеснивши пасажирів. Їй довелося притулитися до грудей чоловіка, що стояв попереду, щоб двері за її спиною закрилися.
— Вибачте, — сказала вона і відвернула голову, інакше її лоб торкався би його підборіддя. Від нього приємно пахло туалетною водою.
— Нічого.
Так вони й їхали до першого поверху, тісно притиснувшись один до одного.
Нарешті ліфт зупинився, і двері від’їхали. Соломія крокнула назад. Чоловік теж вийшов, підтримуючи її за руку, щоб вона не спіткнулася, і відвів убік — інакше їх могли б штовхнути вихідці. Це було схоже на танець. Не встигла Соломія видихнути й подякувати, як поруч з’явилася подруга Мар’яна.
— Ти додому? Підвезу.
Соломія відволучилася на неї, так і не розгледівши гарно того чоловіка.
— Ні, я пішки пройдуся, провітриюся.
Вони вийшли на вулицю. Моросив дрібний дощик, люди йшли повз під парасолями.
— Дощ. Стой тут, зараз підіжду машину.
— Мар’яночко, дякую, але я пішки. — Соломія дістала з сумки парасольку.
— Ну не хочеш, як хочеш, — Мар’яна подивилася на подругу з підозрою.
Соломія попрощалася, розкрила парасольку і злилася з потоком «безконячних» колег, що спішили додому. Їй хотілося побути наодинці, подумати, та й додому не тягло, якщо чесно.
Парасолька заважала думкам — доводилося ухилятися від чужих і стежити, щоб не зачепити когось своєю. Соломія склала її й прибрала в сумку. На деревах і кущах набрякли бруньки, а де-не-де вже пробивалися ніжні молоді листочки. Миття народження нового листя таке швидкоплинне, що хочеться запам’ятати його.
Соломія йшла і думала, як так вийшло, що вона знову помилилася, опинилася не там і не з тим? Не в сенсі місця проживання, а відносин. Жила вона в квартирі, що дісталася від бабусі. Не потрібно було виплачувати іпотеку чи кредит. Саме ця квартира й приваблювала до неї не тих чоловіків. Занадто пізно Соломія це зрозуміла.
Ось і тягнула час, йшла пішки, аби якомога довше не повертатися додому, де її чекав Віталік. Навіть не її чекав, а вечері, яку вона йому приготує. А все починалося так гарно…
***
Вони з мамою жили удвох. Батько пішов від них, коли Соломії було дев’ять. Коли вона вчилася в десятому класі, мама знову вийшла заміж. В квартирі з’явився чужій чоловік, а Соломія звикла ходити вдома в шортах і топику. Мама зробила їй зауваження, що не годиться фліртувати перед дорослим чоловіком у напівголому вигляді, і попросила одягатися скромніше. Соломія й так його соромилася, а тепер і зовсім намагалася не виходити з кімнати без потреби. Проблему вирішила бабуся, запропонувавши онучці пожити у неї, щоб «молоді» звикли одне до одного. Це влаштовувало всіх.
Соломія вчилася на першому курсі інституту, коли бабуся померла, і вона залишилася сама. В інституті їй подобався Олег. Дівчата не давали йому проходу. Шансів бути поміченою спортсменом і красунем у Соломії було мало. Але одного разу на лекції він сів поруч, а потім провів до дому.
Через місяць він уже жив у Соломії. Мама намагалася пояснити доньці, що нічого гарного з цього не вийде, але Соломія не хотіла слухати. Вона ж не заважала мамі влаштовувати особисте життя — от нехай і мама не лізе з порадами. Вона доросла, кохає, і в них усе буде добре. Одним словом, з мамою вони посварилися.
Майже два роки вони прожили з Олегом разом, майже як родина. Навчання добігало кінця, залишилося лише захистити дипломи. Соломія не сумнівалася, що Олег зробить їй пропозицію, що вони одружаться. Але минув захист, дипломи отримані й «обмиті», а пропозиції так і не було. Більш того, він сказав Соломії, що їде.
— Додому? — спитала вона. — Коли повернешся?
— Я не повернуся. Спочатку поїду додому, потім — до Києва. Там живе дядько, запросив на роботу.
— А я?
— Соломійко, ну що ти починаєш? Нам було добре разом, правда? Я тобі вдячний, що притулила мене, позбавила життя в гуртожитку. Але я маю рухатися далі. Не хочу одружуватися зараз. Хочу робити кар’єру, купити в Києві квартиру, подорожувати, побачити світ. Я ж тобі нічого не обіцяв, чи не так?
— Ми могли б поїхати разом…
— Навряд чи…
Він говорив, а Соломія дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знає. Вона плакала, говорила про любов, просила залишитися.
— Та ж не кохаю я тебе. З тобою було зручно жити. Ти гарна й добра дівчина, зустрінеш нормального хлопця, вийдеш заміж, народиш йому дітей. Але таке життя не для мене, принаймні заТа чоловік, що підвіз її, згодом став тим, хто кожного ранку зустрічав її посмішкою і кавою, а вечорами – теплими словами й щирою турботою.
