НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Оксана краєм ока глянула на Марічку, що схлипувала біля вікна, але без особливої цікавості повернулась до монітора і швидко засипала клавіатуру повідомленнями.
Ех ти, холодна, Оксано, почула вона за спиною голос Галини Василівни, нашої начальниці.
А з чого це такі висновки?
Та сама бачиш, що у тебе все гладко в житті, то вважаєш, певно, у всіх так. Аби ти хоч словом підтримала ту дівчину, порадила, підказала чим
Я? Поділитись досвідом? І знову бути винною? Я вже переживала це років пять тому, коли Марічка приходила після фінгалів на щоках то підбори, то лід підсковзнув, то двері автобусні. Начебто сама все натикалась. Як хлопець її кинув, все те скінчилося. То вже третій, і знову те саме. Я тоді захотіла поговорити по-доброму, підказати, як правильно так стала вражиною.
Колишні колеги мені потім пояснили марно сюди лізти, Марічка все знає краще за всіх. І лишилась я ще й винна, мов розлучниця. Вона тоді по бабках бігала, присушки-отвороти ним замовляла, а зараз оце сучасніша стала по психологах ходить, травми пропрацьовує. А не доходить, що по колу живе ті самі сценарії, тільки лиця змінюються.
Тож, вибачте, платочки носити і жаліти я не буду.
Як хочеш, Оксано. Але так не годиться.
На обід всi сіли разом за стіл. Тільки й балачки було, що про Маріччиного колишнього зрадника й підступника. Я мовчки доїдала борщ, допила каву і тікала в куточок переглянути новини на Фейсбуці.
Оксано, присіла поряд кругличка й завжди весела Сніжана. Аж сьогодні посерйознішала, очі опущені: Та невже не шкода тобі Марічку?
Сніжано, що ви від мене хочете?
Не чіпайте її, дорікнула з проходу Ірина, у неї свій Ігор, на руках носить, не розуміє вона, як то лишитися самій з дитиною, без підтримки. Аліментів від того батька потім ще добийся.
Не треба було й народжувати; не ясно від кого, та ще й під сорок, додала Людмила Михайлівна, наша найстарша з усіх. Дівчата кличуть її баба Люда. Оксана права, скільки разів вона так ридала, ще вагітною він їй світу білого не давав, а до того?
Жіночки зібралися колом, порад давали чимало. А що ж наша Марічка? Сильною незалежною побути вирішила.
Матір з села викликала, доглядати за малим. Сама в себе прийти. Вії наліпила, брови намалювали, чубчик підняла, хоч в ніс кільце встромити хотіла ледве відмовили. І гайда! Відростає Марічка як на дріжджах.
Та нічого, Марічко, потішали її дівчата. Він ще плакатиме за тобою.
Я тихо, хоч не так щоб спеціально, прошепотіла: Не буде він плакати, не варто й чекати.
Як то не буде? сполошились дівчата. Не повіриш?
Не буде, і шкодувати не буде. А Марічка собі знов такого самого знайде, от побачите.
Легко тобі так казати, твій Ігор зовсім не такий?
Не такий, мій Ігор найкращий чоловік у світі, не бє, не пє, по інших не ходить, любить мене й все.
Ну звісно Не вірю. Всі вони однакові.
Пильнуй, відвернуть.
Не відвернуть, не та людина.
Я б не була так впевнена!
А ти будь!
Вже трохи з вином розігрілись, почали сперечатися й сміятись.
А давай до тебе поїдемо, подивимося, чи втримає твій ідеальний Ігорся від такої краси, підхопила жартівливо Сніжана. Не кличеш нас, боїшся?
Поїхали хоч зараз!
Їдемо, дівчата! Баба Людо, з нами?
Та ні, дівчатонька, вдома Степан чекає, а ви їдьте, замурмотіла Людмила Михайлівна.
За годину у моїй кухні вже купа веселих жіночок сміх, гарна компанія, марафет наводять.
Давайте щось до приходу Ігоря приготуємо, каже Сніжана, накриємо стіл!
Та не біда, він їсть небагато, та й вередує. До речі, ось-ось має зайти.
Потрохи жарти згасли, всi почали збиратись додому, ще залишились Сніжана, Марічка та Галина Василівна. Пємо чай, розмови дрібні, видно хвилюються, кого там я такого ідеального досі ховала.
Тут дзвінок у двері.
Ігорчику мій любий, моя радість, замуркотіла я в коридорі.
Дівчата одразу посупились, мов не на своєму святі.
Входить стрункий чорнявий хлопець.
Ось, дівчата, знайомтесь це мій Артем!
Який Артем? В тебе ж Ігор!
Артем це мій син, а Ігор Синку, як Ігор, справи?
Спить, мамо, нормально, головне не давай йому шити після швів
Дівчата почервоніли.
Гм То ми піду, мабуть
Стійте, я ж вас не познайомила з Ігорем! Але тиша, бо після операції. Артем із Зоряною возили його На кастрацію, бо почав мітити все підряд! Ходіть, подивіться.
Ось він мирно сопе рудий котяра.
Поки не вибухнули сміхом, всі втекли назад на кухню.
Оксано, то ж кіт!
Ну а що? Ви ж нічого не питали!
Але ж ти про чоловіка казала?
Колись так сказала випадково, а хто дослухав і пішли плітки. Власної сімї давно нема, ніхто дитини моєї не взяв, заміж два рази сходила щоразу не складалося. Сина Артема сама виростила, батьки допомагали, зараз дорослий вже, свою дівчину має. Я зрозуміла, що не для всіх щастя це штампи, комусь і з котом добре.
Часом, готую смаколик, покличу в гості колишнього поговоримо, посміємось, і кожен по своїй домівці, ніхто ні до кого претензій не має. Артем питав чому ми не разом, але кожному своє. Хтось змолоду звик, як мій брат, мама й тато їм легко, тридцять років разом. А мені не вийшло. Не бачу сенсу ламатися. Я й з котом щаслива.
І тоді повертаємось до наших дівчат тихенько збираються, ще обговорюють дорозі.
Особливо Марічка замислилась. Але не всім так судилося, і вже за місяць щебетала про нового кавалера букетів на роботу носили більше, ніж у квіткових кіосках.
Я з бабою Людою лиш тихенько посміхались.
Як твій Степан? Як лапа?
Та нічого, дочко, все заживає, ото як на собаці. Внуки сміються, мовляв, бабцю на виставку ще повести, а мені й у дворі добре
А у Марічки знову все добре, ожила. Та що поробиш, кожному своє хтось кота заводить, хтось чоловіка.
Може, цього разу вдячніше буде? питає Галина Василівна.
Все може бути. Головне, щоб від серця.
Вже коли йшла на стоянку, наздогнала мене Марічка:
Оксано, якщо що, ти порадиш, як з котами ладнати? Що краще кота чи кицю?
Ти йди, тебе чекають Якщо що на всякий випадок, спитай, посміхаюсь я.
Я зрозуміла одне: не всім варто лізти зі співчуттям чи чужим досвідом. Кожен свій шлях має пройти. А комусь для щастя і кіт вже сімя.
