Діду, ну куди ти преш як танк? – обурився молодик-хіпі з натовпу.
Зважаючи на його супермодну одежу і нахабну поведінку, мені чомусь стало моторошно через його агресивність. А дід і справді викликав у мене співчуття. Та й не скажеш, що розкошує. Про що свідчила його одежа, яка найближчим часом може перетворитися на лахміття, настільки була зношена.
Дідусь, здавалося, ще більше зіщулився і промовив:
– Вибачте, пане.
Проте молодику цього було недостатньо. Він схопив старого за груди і добряче потрусив, примовляючи, що дід йому забруднив йому одежу.
Старенький і далі вибачався. Говорив важко. Під ноги посипалися обірвані гудзики.
– Ану відчепися від нього! – раптом донеслося з натовпу.
На цей раз я кричала вже на хамовитого молодика. Я горланила на всю вулицю, щоб більше привернути увагу до інциденту.
Після такого повороту нахаба відступив.
– Ви як? У порядку? – запитала дідуся.
– Дякую, зі мною все гаразд, – прокряхтів дід. – Старий я став, ходити дуже важко. Здається, ніби скоро зламаюсь, наче сірник.
– Куди вам? Давайте я з вами пройдуся! – запропонувала несподівано я. Бо й справді нікуди не поспішала.
– Ви дуже добрі! Таких сьогодні мало. І відважні, – додав старий опісля.
Дорогою між нами зав’язалася розмова. Дід називав себе сірником через відчуття ламкості. Проте я не погоджувалася, адже, якщо щось потрібно зламати, то треба докладати зусилля.
Старенький мужчина пояснював, що кожен з нас схожий на сірник і річ зовсім не в ламкості. Справа в тому, що сірник може запалюватися тільки один раз. Якщо він спалахнув, то догорає майже до кінця.
Може траплятися і таке, що не згоряє. Тоді треба чекати своєї черги, щоб запалитися знову. Але відбувається це дуже рідко.
Так ми перейшли дорогу. Чого за розмовою я навіть не помітила.
Дідусь подякував мені. Я хотіла запитати у нього ще дещо. Однак він швиденько потупцяв до своєї домівки. Проте порівняння з сірником і досі пам’ятаю.
У ньому, зрештою, є своя філософія.
